Пролог

      Навесні дві тисячі сьомого в розкішних лондонських апартаментах бізнесмена, а від того й політика, Олексія Ординського розігралася патріотична драма. Дочка бізнесмена Руслана – красуня, розумниця (IQ зашкалює!) і взагалі надзвичайно вишукана панянка – зажадала рідної землі.

      – Льошо, купи їй рідної землі! – не змінюючи виразу обличчя, аби не зіпсувати результатів пластичної операції, спробувала пожартувати дружина Ординського Олена.

      – А це ідея! – загорілася панянка.

      – Що ти там забула? – буркнув батько.

      – Побудую гольф-клуб або притулок для тварин. – Мрії набували реальних обрисів.

      – Це можна зробити будь-де! В Іспанії чи тут, у Лондоні. Я спитав, що ти забула в Україні?

      – Любов…

      Батьки перезирнулися – дитина, що з неї взяти?! У свої шістнадцять вони теж хворіли на максималізм і любов до Батьківщини. Добре, що капітали Ординського дозволяють знайти більш привабливі альтернативи Русланиним забаганкам.

      – Самостійності забажалося? – штрикнув пан Ординський єдину улюблену дитину. Сховав пряника, згадав про батога. – То спробуй любити Батьківщину на відстані. Чим не випробування для дорослої людини? Непросте завдання, скажу тобі. Я сам…

      – Тато… Ти мене не чуєш! – У Русланчиних очах з’явилися вогники відверто неприязного здивування. – Досить вирішувати за мене. Я прагну самостійно добитися всього, чого забажаю!

      – А таке існує? Існує щось, чого в тебе нема? – нагадав Ординський про власні заслуги в солодкому доньчиному житті.

      – Шантажуєте? Я теж можу! – приголомшила батьків панянка й на два дні здиміла з дому.

      На третій день поліція привела перелякане у смерть подружжя Ординських у захаращений нічний клуб, і важкі силіконові вуста пані Олени не втрималися купи, бо пані як побачила дочку в задній кімнаті клубу на підлозі серед десятка візуальних неформалів, так у неї щелепа і відвалилася.

      – Руслано! – пан Ординський гірко зітхнув і спробував відірвати дочку від підлоги.

      – Чекай! «Рояль»… треба… проковтнути, – відмахувалася Руслана й усе намагалася якнайширше роззявити рота.

      – Що це? – питав Олексій у лікаря, якого терміново викликали до дочки.

      – Галюциногенні гриби, – сказав той і чемно всміхнувся. – Не хвилюйтеся. З нею все буде гаразд.

      – Господи, як же мене дратують їхні нескінченні «усе буде гаразд»! – заломила білі ручки пані Олена, коли лікар пішов.

      Руслана розплющила очі й уперто сказала:

      – Я перепробую всі лондонські гидоти! І робитиму це до тих пір, поки ви не дозволите…

      – Хай їде! І ти з нею! Наглянеш, – пробурмотів Олексій дружині вночі і наштовхнувся в темряві на глиняну маску, якою пані Олена завжди вкривала біле личко перед сном, та іноді засинала раніше, ніж треба було змити глину.

      – У мене процедури, – відрізала дружина. – А сам?

      – Справи…

      – Відправимо з нею охоронця. Двох! – запропонувала дружина, відколупуючи від лиця шматки глини.

      – Трьох! – вирішив пан Ординський.

      – Чотирьох! – наполягла турботлива мати. Додала: – І купи їй землі. Їй-богу! На сімнадцятиріччя. Гарний привід. Ти подумай: діаманти губляться, авта розбиваються, а земля – що б Руслана не вигадала – залишиться. Із часом її можна буде продати дорожче. Хай собі пограється дитина в самостійність.

      Наступного ранку батьки всілися біля постелі доньки й урочисто оголосили: на день народження, у серпні, Руслана матиме змогу вибрати і придбати шмат землі. В Україні. Вибирати поїде сама. З охоронцем. Двома… Трьома…

      – Чотирма! – нагадала пані Олена і запитала: – Ти задоволена?

      Дівча підскочило на постелі, розцілувало батьків.

      – Мрії збуваються, треба тільки не здаватися і не опускати рук! – На повному серйозі. – Я виберу ділянку близько від міста з романтичним, майже шевченківським краєвидом, оповите легендами, піснями… І зроблю там… – розсміялася. – Ще не вирішила, але знаю точно: я додам гармонії цьому недосконалому світу! От побачите!

      – А як же Том? – обережно запитала пані Олена.

      – А нащо Інтернет? – відповіла Руслана, згадуючи, як довго вмовляла аристократа Тома відвести її в найогиднішу