Коханий волоцюга. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
якесь болісно-щемке відчуття ізгоїв, затаврованих словами «не такі, як всі» і потай відторгнутих від сільського гурту. А за що? За що?! От скільки ж допомагала Довга Мілька людям – і в своєму, і в сусідніх селах, декого навіть з того світу витягала своїми корінцями, травами та молитвами. А їй в спину не раз – як грудкою глини: «Відьма пішла». Як уже не годила Любка вдома, щоб назвали її якщо не Любунею, то хоча б Любою – не діждалася. Як чемно не вклонялася сусідам, як не намагалася прислужитися – і води з криниці принесе, і хліба з крамниці, і бульбу допоможе викопати, а сільське бабинство як тільки збереться на посиденьки, так і перемиває їй кісточки: і циганкувата, і вовчкувата, і недорікувата – пари собі знайти не годна.
Пари… А чого вона мала її шукати? Лука сам знайшовся. Ще в четвертому класі. Його мама приїхала до Сильця вчителювати – тоді ще у селі було чимало дітей і вони мали свою школу. Луку посадили за одну парту з нею. Відтоді й не думала Любка-однолюбка ні про кого, крім нього. Чекала його з армії, чекала, поки вивчиться. І поки метався у місті, шукаючи собі місце у житті, і поки роздумував, чи повертатися в Сильце і йти вчителем до сусіднього Заозерного.
Лука повернувся до села три роки тому. Казав, що шкода матері, яку нікому доглянути. Люди подейкували інше: не склалося у нього життя в місті, пролетів зі своїм бізнесом, як фанера над Парижем, за борги навіть квартиру віддав, мало до в’язниці не загримів. От і приїхав додому. Любці байдуже, хто що говорить. Головне – Лука тут. Коли він якось поклав долоню на її плече (гарячу, пульсуючу), вона мало не зомліла. А коли назвав Любонькою…
От тоді вона й розквітла, як пізня яблунька у саду, і налилася таким гарячим світлом, що сама злякалася: як би воно не спалило все навколо. Разом щоранку добиралися човном в Заозерне (Любка якраз влаштувалася санітаркою до лікарської амбулаторії), разом поверталися додому. Давала лад своїй господарці, бігала допомагати матері Луки. А гарячими ночами палала в його обіймах, тішилася своїм дівоцьким щастям і нічого не загадувала наперед.
Любка-однолюбка… Положевцям вона не рівня. Авжеж. А Геля їхня, схожа на курча з жовтою куделею на голові, і культурніша – бібліотекаркою в Заозерному працює, і молодша за Любку мало не на десятку.
Скільки разів Любці хотілося повисмикувати цій курці-чубатурці її вибілені, закучерявлені хімією патли. Скільки разів вона бажала їй погибелі. І тоді, коли Леля перезву переполошила… Вона сама не знає, навіщо послала вовчицю, на що сподівалася. Так пекло під серцем, так пекло… І мозок, здавалося, ось-ось вибухне.
А тепер… Гумові чоботи, взуті поспіхом на босу ногу, то покриваються густою сірою тванню, то вимиваються до блиску у калюжах. Під куртку заповзає холодна мряка. До голови, як реп’яхи до спідниці, чіпляються думки. Господи! Як вона зайде до їхньої хати? Як?! Як зможе підійти до його жінки (його! жінки!), подивитися на його сина?
Ноги стали ватяними. Перед очима плив туман. Лука запобігливо відчинив перед нею двері. «Бач, як переживає за сина», –