Портрет Дориана Грея. Оскар Уайльд
Читать онлайн книгу.
о.
Ті хто бачить в прекрасному лише прекрасне – обрані. У них є надія. Вони одні з небагатьох, для кого прекрасні речі означають красу.
Немає моральних чи аморальних книг. Є добре написані книги, а є погано написані книги. От і все.
В ХІХ столітті людям не подобається реалізм, він робить їх злими наче Калібан, коли побачить своє обличчя в дзеркалі.
В ХІХ столітті людям не подобається романтизм, він робить їх злими наче Калібан, коли не бачить своє обличчя в дзеркалі. Мораль людини – це частина роботи митця, проте мораль мистецтва полягає у досконалому використанні недосконалих засобів. Митець не хоче нічого доводити. Навіть речі, які дуже легко довести. Митець не має симпатій щодо етики. Вони призводять до неприпустимої манірності стилю. Митець не сприймає речі болісно. Він здатний виразити все що завгодно. Для митця думка і мова – робочий матеріал. Музика є прототипом всіх мистецтв з точки зору форми. Акторська гра – з точки зору почуттів. Будь-яке мистецтво водночас лежить на поверхні і ховає в собі символ. Ті, хто намагаються заглибитись в нього, ризикують. Ті, хто знаходить символ, також ризикують. Насправді, мистецтво відображає глядача, а не життя. Коли витвір мистецтва викликає різні думки, це значить, що цей витвір новий, складний і потрібний. Доки критики сперечаються, митець перебуває у згоді з самим собою. Ми терпимо людину, яка зробила щось корисне, доки вона не починає цим захоплюватись. Ми терпимо людей, які роблять щось непотрібне, тому що вони страшенно цим захоплюються.
Мистецтво, по суті, непотрібне.
РОЗДІЛ 1
Майстерню художника наповнював чудовий запах троянд, а коли легенький літній вітерець проникав через відкриті двері, він приносив за собою з саду насичений аромат бузку чи легкі нотки тернового цвіту.
Лорд Генрі Уоттон за звичкою лежав на персидському дивані й одну за одною курив цигарки. Звідси він міг упіймати поглядом Відблиски сонця на золотисто-медовому цвіті верболозу, тендітні гілки якого ледве тримали на собі таку красу, на шовкових портьєрах, що закривали величезне вікно, час від часу з’являлись чудернацькі тіні птахів, які пролітали повз. Виникало враження, ніби портьєри японські. Це змушувало його задуматись про нефритово-блідих японських художників, котрі намагаються засобами незмінно нерухомого мистецтва відтворити рух і швидкість. Похмурий гул бджіл, що пробивали собі шлях некошеною травою, чи просто наполегливо кружляли довкола квітів у саду, робив тишу нестерпною. Глухий гул Лондона звучав ніби орган.
На мольберті посеред кімнати стояв портрет неймовірно красивого юнака у повний зріст, а всього за кілька кроків перед ним сидів, власне, його автор, Безіл Голуорд, котрий кілька років тому несподівано зник, змусивши громадськість заговорити про себе і придумати найрізноманітніші версії подій.
Коли художник дивився на те, як вдало він зумів відобразити красу і грацію на своєму творінні, задоволена посмішка не залишала його обличчя. Та раптом він схопився з місця, заплющив очі і притиснув пальцями повіки, ніби в спробі замкнути в голові сон, від якого він так боявся прокинутись.
– Це твоя найкраща картина, Безіл, найкраще з того, що ти коли-небудь робив, – ліниво пробурмотів лорд Генрі. – Ти просто мусиш виставити її в галереї Гросвенор наступного року. Академія мистецтв завелика і занадто банальна. Коли б я туди не навідався, там було або так багато людей, що я був не в змозі подивитись на картини, що просто жахливо, або так багато картин, що мені ніколи було дивитись на людей, а це ще гірше. Так що Гросвенор це єдине підходяще місце.
– Не думаю, що її варто виставляти будь-де, – відповів він і дивакувато відкинув назад голову, в Оксфорді за цей рух друзі кепкували з нього. – Я не буду її ніде виставляти.
Лорд Генрі підняв брови і вражено поглянув на нього крізь чудернацькі хмарки диму, що їх виділяла його цигарка з опіумом.
– Ніде не виставлятимеш? Друже, чому? У тебе на це якісь причини? Які ж ви, художники, все ж таки, диваки. Ви йдете на все, щоб здобути репутацію. А щойно здобувши її, робите все, щоб позбутися її. Ти робиш дурницю, адже гірше, ніж коли про тебе говорять, буває лише коли про тебе не говорять. Такий портрет звеличив би тебе над всіма молодими художниками і змусив старих луснути від заздрощів, звісно, якщо у них іще лишилися емоції.
– Я знаю, тобі це здаватиметься смішним, – відповів він, – але я справді не можу виставляти його. Я вклав у нього завелику частину себе.
Лорд Генрі простягнувся на дивані й зареготав.
– Саме на це я і очікував, не має значення, все одно так воно і є.
– Завелику частинку себе! Чесне слово, Безіле, я й не знав, що ти такий пихатий, я справді не можу знайти нічого спільного між твоїм грубим, сильним обличчям, твоїм чорним як смола кучерявим волоссям і цим юним Адонісом, котрий, здається, зліплений зі слонової кістки й пелюсток троянд. Справді, любий Безіле, він же Нарцис, а ти – ні, ну в тебе, звісно, розумний вираз обличчя і тому подібне. Але ж краса, справжня краса закінчується там, де починається розумний вираз обличчя. Сам по собі розум – це форма перебільшення, тому