Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова
Читать онлайн книгу.
ликої Вітчизняної. І жертва Першої чеченської. На початку щоденника нам буде розказано історію його загибелі під час нальоту федеральної авіації на міську лікарню Ґрозного.
Дівчинка залишається з матір’ю, але невдовзі будинок, де вона прожила перші роки життя, буде частково зруйновано. Її щоденник фіксує, як повільно, немов величезні пастки-мушлі, стулялися панельні багатоповерхівки, залишаючи всередині порожнин-склепів іще живих людей; як почалися перші зачистки, жертвою однієї з яких вона мало не стала.
У Другу чеченську, коли Поліна Жеребцова та її мати вже жили не тільки в руїнах помешкань, а й усередині деформованої та понівеченої людської спільноти, Полина навчилася бачити через сни те, чого не бачить ніхто інший:
«Після пробудження я була нездатна міркувати. Породжені думки здавалися плутаними, неясними, наче я відходила від загального наркозу […]. Світло місяця, що проходило крізь штори, було яскравим і освітило мою руку. […] Провівши рукою по обличчю, зрозуміла, що воно в крові! Я кинулась у ванну кімнату, увімкнула електричну лампочку й зазирнула в старе тріснуте дзеркало. Від жаху заціпеніла: моє підборіддя й частина шиї були розсічені вертикально, немов хірургічним скальпелем, і звідти юшила кров! […] А наступного дня рано-вранці, тобто сьогодні, у мене на тому місці, де я бачила глибокий кривавий розріз, з’явилася вертикальна довга смуга. Немов слід від лазера. Опік трансформувався в тонку червону лінію, яка починалася від нижньої губи й закінчувалася біля ямочки на шиї».
Це й називається тепер Щоденником. І дівчинка, яка навчилася орієнтуватись у внутрішніх руїнах, пробує домовлятися з тими, хто населяє зовнішній бік, утримуючись на межі, що з’єднує їх. Поступово вона осягає топіку простору, у якому відбиток ступні після десятка ходів програє позначеній вибухом порожнечі, наче заново вчиться ходити.
«Смерть може набувати будь-яких подоб і форм, – пише авторка Щоденника. – Але я завжди впізнаю Її. Безпомилково. Ми сидимо й розмовляємо про все».
Коли вдумуєшся в цю фразу, починаєш розуміти, що, можливо, Щоденник – це умова, за якої та, хто пише його, може вийти з «тканини», але при цьому не померти, бо смерть, яка приходить уві сні, – ніби щеплення від тієї, що підстерігає зовні, і єдиний шанс уціліти – це сховатись усередині нерухомого ока, яке спостерігає за тобою. «Я мала 11 років, і мене вже кілька разів намагалися вбити […]. Смерть же, прийшовши до мене в подобі дитини, довго гралася зі мною. Ішов дощ, і ми радісно стрибали по калюжах. Замість обличчя в хлопчика був череп, а на голові його був блазнівський ковпак із бубонцями». Певна надмірна літературність цього запису пояснюється неабиякою начитаністю авторки. У її домашній бібліотеці, яка загинула разом зі зруйнованим будинком, було кілька тисяч книжок. І коли вичитана з них «смерть», прорвавши картонні палітурки, зустрілася зі своєю рідною сестрою, що злітає на місто з брудного неба, обросла кістками й оселилась у Ґрозному надовго, Поліна вже мала протиотруту.
І вона не тільки вціліла, а й знайшла слова, щоб розповісти про неможливе.
«Тонка червона лінія» тексту, що з’явився нізвідки, починає рух до нас.
Іди і дивись.
Станислав Божко, Москва
Присвячується багатонаціональному населенню Чеченської Республіки, яке бомбили з неба та обстрілювали з землі
– Лятт кієра, – каже він, не намагаючись перекричати канонаду.
Я притискаю коліна до живота і струшую з обличчя сухі грудочки ґрунту, що падає згори. У деяких із них лишилися брудно-білі нитки коріння.
– Коріння неба, – шепочу я, – коріння неба, що застрягло в землі.
– Хвара дунея вайн дац – цей всесвіт не наш, – каже він.
– Лятт кієра – порожнини землі, – сміється він, – ми вже ТАМ і просто не помітили переходу.
На потертій від часу першій сторінці мого щоденника написано: «Піддавай сумніву все. Цицерон»
1994
Привіт, Щоденнику!
Живу я в місті Ґрозному на вулиці Завєти Ільїча. Звати мене Поліна Жеребцова. Мені 9 років.
На день народження, 20 березня, мама купила торт із горіхами. Ми були в центрі. На майдані багато людей. Люди кричали. Були дідусі з бородами. Вони бігали по колу.
Ленін раніше стояв у калошах. Пам’ятник. Потім його скинули, а калоші залишилися.
Навіщо люди кричать? Чого просять? Мама сказала:
– Це мітинг!
Написала вірш:
Я мрію, як всі діти,
Пливти на кораблі!
І ще казкову мушлю
Мені б знайти на дні!
Прокинулася. Помила посуд. Підмела під’їзд від четвертого до першого поверху. Стала прати. Попрала в тазі речі, читаю книжку.
Чому всі сніжинки, а я ні? Мене вбрали Червоною Шапочкою на свято. Мама зі своєї спідниці пошила костюм. Я хочу бути сніжинкою!