Дракон з Перкалабу. Марiанна Гончарова
Читать онлайн книгу.
не слово, так. Це домоткана доріжка, такий килимок. Дбайливі гуцульські господині стелили її на підлогу, на лави, зараз уже веретками й дивани накривають, і крісла. Та куди завгодно зараз її стелять. Вона ніколи не виходила з моди, оскільки завжди була поза модою. І ось я зіткала таку довгу цупку веретку з різнокольорового яскравого барвистого прядива – одна смужка веселкова, друга – густо-чорна, журлива, далі – смужки інакші, поступово перетікають з одного кольору в інший, потім знову пронизуваті барви – червона скажена, біла ніжна боязка – і знову безрадісна чорна… Словом, все як у житті, як дні і роки нашого перебування в цьому світі.
Колись через вперту мою допитливість і прагнення вміти все я заходилася вчитися ткати на благенькому саморобному ткацькому верстаті. Найважче вдавались усілякі візерунки – треба було забарно вплітати одну нитку за іншою, суворо дотримуючись малюнка. І от сидиш, копирсаєш пальцями полотно. Припасовуєш нитку. Простромлюєш її рівномірно між туго натягнутими на верстат міцними шовковими нитками основи. А потім притискаєш особливим гребінцем цю нову яскраву ниточку, маленьку часточку майбутнього візерунка, щільно притискаєш до вже вплетених раніше. Плетеш неквапно, ретельно та терпляче, інакше нитка не ляже в цільне полотно, виткнеться або, навпаки, загубиться. Плетеш і думаєш про все і про всіх навколо. І потім ось ця веретка навіть стає гарячою від моїх рук і цих думок. І знімаєш готове плетиво з верстата, обробляєш край і відразу даруєш його маленькій людині – хлопчику чи дівчинці – це не суттєво. Даруєш з тим, щоб дитинка, прокидаючись вранці, ставала на цю веретку своїми міцними теплими босими ніжками і щоб не змерзла.
Так. А тепер про імена і географічні назви. Їх я навмисне змінила. І якщо ви добре знаєте мене, якщо ви добре знали мою подругу, про яку розповідатиму, якщо ви добре знаєте місця, де ми живемо, а також географію Карпат і Прикарпаття, – не шукайте, будь ласка, збігів. Вони – випадкові.
Але ж, – запитаєте ви і матимете рацію, – якщо все це правда, якщо немає в ній, у цій книжці, жодної вигадки, якщо змальовуєш ти звичайне життя, яке – ось же воно, – відчиняй вікно і дивись, не втомлюючи себе читанням, – навіщо ж ти взагалі її написала, цю книжку? Для чого? Що ти хотіла сказати?
Ну от. Для чого? Що? Чому?
Кого не спитаєш, на кого не глянеш, на чолі кожної звичайної дорослої, а подеколи й не дуже, людини є відбиток тяжких, непоправних втрат. Не про гроші я зараз, не про майно.
Я про людей. Про тих, хто пішов. Ні, не від вас пішов, не з вашого будинку в інший, а взагалі – зі світу. Із днів і ночей. З осені та весни. З часу вашого спільного пішов. Назавжди.
Таких втрат зазнала і я.
Одна моя дивакувата знайома каже, що боїться прощатися і проводжати людей, які відходять в інший світ. Вона у своєму доволі вже тривалому житті ні з ким ніколи не прощалась і нікого не проводжала, хоча було ой як немало тих, кого слід було б їй оплакувати. Ліда – її ім’я. Ліда, або по-іншому… Вона, ця завжди чепурна Ліда, каже якось, ось іду прощатися з людиною і розумію, що це й сама в чергу стаю, поступово посуваюся все ближче й ближче. Не хочу цього всього відчувати. І не буду. Я боюся. Боюся! І не кажіть при мені про це. Мені неприємно. Мені моторошно! Мені лячно! Так верещить – і тупоче ногою Ліда.
А мені не страшно.
Брешу.
Так. Брешу. Тут інше. Я не боюся долати цей страх – так вірніше. Владка, моя подруга, весело переконувала мене, що про смерть можна і варто говорити й навіть жартувати, сміятися треба, бо це ж частина нашого життя. Нехай і остання. Але до чого це замовчування і скорботна шанобливість? Ще ніхто не був від цього застрахований. Так жартувала Владка. Ось так.
Резо Габріадзе, як він каже про себе, дідусь середнього віку, в інтерв’ю Радіо «Свобода» сказав:
«Іти назавжди – це серйозна справа. Ви молоді, в вас бурує життя, і мої відповіді будуть вам незрозумілі. Років через п’ятдесят зрозумієте. Якби я вмів роз’яснювати такі складні питання… Прочитайте Ветхий Завіт і чотири Євангелія».
Яка влучна і простосерда порада: «Прочитайте Ветхий Завіт і чотири Євангелія», іншими словами, – живіть і думайте. Адже для того, щоб прочитати і, головне, зрозуміти Ветхий Завіт і чотири Євангелія, потрібні зусилля і надрив розуму й душі усього нашого життя. А вже коли будемо йти, тоді все й утямимо. Я певна.
Так от. Благословенні, шляхетні люди відходили в інший світ. Залишали мене галактики – незамінні, величні, рідні – йшли із земного життя. Не з усіма тими, хто йшов, встигла я попрощатися. Не тому, що страшилася, як ошатна Ліда, а лишень через те, що не встигала я приїхати вчасно, аби провести до останнього осідку дорогу́ мені людину.
Пішли мої Зіновій і Поліна, дідусь мій та бабуся з Одеси. Їх належало відпустити в той же день, ну, так належало, так вони самі просили. Пішла Наталя Хаткіна, моя мила дорогоцінна подруга, письменниця і поет з Донецька. Померла мамина вчителька словесності, найкраща товаришка, обожнювана Берточка. Ангел нашої сім’ї – Берта Йосипівна Гінзбург. Благородна, інтелігентна, тоненька і красива, уважно прислухалася вона, злегка нахилившись