Патлатий клен гойдає зелень,

      Ворушить пломінь сонця.

      Він знає – ще не осінь,

      Ще тільки раннєє згасання.

      А на болоті,

      де куп’яки стрижуться тихим вітром,

      зелений сміх – ще тільки квітне!

      Він – зо мною.

      Ліс,

      як синю далеч Франції,

      вітри самотньо сріблять.

      Він снить – як сторожка вода – у небо,

      Буяють луки – пустельністю.

      Була колись трава,

      ну а тепер – стерня лоскоче ноги.

      Сумно так.

      Одна вода біжить зеленим шумом,

      гойдаючи колишні квіти —

      що згасли,

      згасли, обірвались.

      Поле

      злотистим шляхом стеле путь —

      жовту, як піски.

      Лиш гречка пізняя примовкло мріє.

      Вже скоро, скоро

      підріжуть коси й гречку.

      Тихо й сумно.

      Городина

      скресає в срібний дощик ранком

      і цілий день мовчазно снить.

      Наллється плід,

      порадує старече око,

      але ж цвітінь – не вернеться назад!

      Хай яблука рожевобокі

      сміються з мене,

      в затишку гойдаючи налив, —

      мені однаково.

      Бо в очереті,

      ось тут за яром,

      осінь гострить вуха

      і ловить гомін тиші…

      Вона лежить з спідницею подертою,

      заплющить очи – скалить рота —

      погрозливо розп’явши руки

      над землею.

      Вона – німотна зараз!

      Ось тижнів через три —

      розірве пута,

      спідницю