Вiрус. Науково-фантастична повість. Володимир Безверхній
Читать онлайн книгу.
но зроблено у вигляді арки, у клітці з позолотою дивовижна пташка, схожа на казкову, наспівувала приємну пісню. Різнобарвні квіти на підвіконні простягали до сонця зелене листя. Забраження середньовічних замків на шпалерах доречно співіснувало з меблями старовинних зразків та виставкою зброї різних часів на стіні.
– Любий, допоможи відкрити ананаси, – жіночий голос, що нагадував дзюрчання струмка, вніс невеличкий хаос в гармонію, що існувала тут. Збуривши часові виміри, сюди повернулося відчуття реальності.
– Оленко, моя прекрасна Оленко, я йду тобі на допомогу, – пафосно-іронічно прозвучала відповідь. Спочатку здалося, що ці слова належали лицарю у дорогих обладунках, який охо-роняв середньовічний замок, зображений на шпалерах. Та несподівано лицар обернувся і виявився високим, міцним, атлетичної статури чоловіком з густим чорним волоссям. Він наблизився до дзвінкоголосого птаха, кинув йому зерна і попрямував до дверей.
У просторій кухні готувала вечерю господиня цього дому. Висока, з виточеною фігурою та довгим блискучим русявим волоссям, старанно заплетеним у косу, вона була схожа на казкову красуню Олену Прекрасну. Навіть виконуючи буденні обов'язки, рухалася настільки граціозно, що здавалося, наче вона не ходить, а пливе білим лебедем.
– Макс, ось робота для тебе, – звернулася красуня до чоловіка, який тільки-но увійшов і показала тоненьким пальчиком на банку з блискучими соковитими дольками заморського делікатесу.
– І навіщо тобі потрібна ця кулінарія? – усміхнувшись, похитав головою лицар, покірливо виконуючи наказ. – Скільки я тобі казав: найми людину, щоб займалася хатньою роботою і насолоджуйся життям.
– Припини, – відрізала Олена. – Цього ніколи не буде. Я нікому не дозволю тут господарювати. Життєві принади від мене все одно не втечуть. – Вона обвела прискіпливим поглядом кухню і залишилась задоволеною.
– Ще півгодини чекати, – зітхнув Макс, сідаючи на стілець.
Дружина налила кави і поставила перед ним невеличку чашку з зображенням закоханих на березі річки. Тонкий аромат вишуканого напою розлився довкола.
– П'ятнадцять років минуло, а ви й досі нерозлий вода, – мовила жінка, сідаючи напроти. – Невже таке може бути в наш час?
– Може, – впевнено сказав Макс. – Адже існує вічне кохання, – і його погляд потонув у зелених очах Олени. – Пригадуєш, як ми вперше зустрілися? Від долі нікуди не втечеш…
Спогади одразу полонили їх і мандруючи хвилястими стежками минулого, вони втратили відчуття часу.
Мелодія знайомої пісні повернула закоханих у реальне життя. Гості вже кілька хвилин чекали за дверима, натискаючи кнопку дзвінка.
– Я відчиню, – Макс швидко встав і пішов у коридор.
Першим увійшов невисокого росту повнуватий чоловік. Він механічно провів рукою по акуратно підстриженим вусам та гострій маленькій борідці. Потис руку Максу і через його плече заглянув у кімнату.
– Степане, сьогодні ти скуштуєш всі свої улюблені страви, – мовив Макс. – Так що спокійно роздягайся і проходь до зали.
– Ми без дружин, як домовлялися, – сказав другий гість. Він був худорлявий, як для свого високого росту, з густим волоссям, якого де-не-де торкнулася сивина. Прямий відкритий погляд, високе чоло і широкі скули робили його схожим на завзятих козаків. Тільки оселедця та шаблі не вистачало, щоб відтворити образ пращурів. – Твоя Олена буде єдиною найкоштовнішою прикрасою нашого свята.
– Дмитро, між чоловіків повинна бути жінка, – мовив Макс. – Щоб не забували, що крім їхніх важливих розмов і надзвичайних справ по вдосконаленню людства є ще чарівна і до кінця не пізнана частина людства, яка і дарує всім нам життя.
– Молодець! – вигукнув Дмитро і щосили ляснув Макса по плечу. Від такої люб'язності той ледь встояв на ногах. У відповідь він миттєво прийняв боксерську стійку і різкий прямий влучив другу у груди.
– Ці бійки коли-небуть припиняться, – сердито звів брови Степан. Він швидко схопив Макса та Дмитра за руки і потягнув за собою.
Голосно сміючись, всі увійшли до великої кімнати. Тут не було нічого зайвого. Сучасні меблі ручної роботи доречно розмістилися вздовж стін. М'які крісла гостинно запрошували сісти і відпочити. Картини відомих художників із зображенням прекрасних пейзажів додавали затишку і надихали на приємні спогади. Всю цю красу освітлювала срібляста люстра з неймовірними візерунками. По центру був накритий стіл за останніми примхами моди. Вишукані страви виглядали настільки апетитно і від них розповсюджувався такий чудовий аромат, що хотілося одразу скуштувати все, забувши про правила етикету.
– Вся ця заморська кухня не зрівняється з варенничками з сиром та борщиком з пампушками, – вигукнув радісно Степан, помітивши свої улюблені страви.
– Прошу до столу, дорогі гості, – привітно мовила Олена. Цієї миті вона була схожа на фею, яка невидимою чарівною паличкою перетворювала все у казку.
Залунала приємна музика, стираючи і гублячи в минулому плин років. Якби не сивина у волоссі чоловіків