Київ, липень – листопад 2013 року

      5

      – Ніколи б не подумала, що вам так легко зіпсувати настрій.

      – Це філософське питання.

      – Що саме?

      – Поганий настрій.

      Котя Стогов із неприхованим сумом підкинув на широкій долоні порожню пласку пляшку з-під віскі. Глянув, блазнюючи, крізь скло на супутницю.

      – Ну, там щось видно? Відповідь?

      – Якби отак, крізь порожню тару, можна було побачити майбутнє, мене б давно не було в цій країні.

      – Здається, ми про це вже говорили.

      – Ага, багато й часто, – легко погодився Котя. – Давно. І не лише з вами, Юленько. Тільки від наших розмов нещасна країна не поміняється, як хочеться нам із вами.

      – Ви песиміст.

      – Навпаки – я найбільший оптиміст у колі своїх друзів. Знаєте, чому?

      – Не знаю.

      – Сказати?

      – Скажіть.

      Котя скрутив корок, понюхав спустошені скляні нутрощі. Підніс горлечко до вуст, зобразив, ніби витрушує звідти останні міліграми рятівної рідини. Потім зітхнув, ніби пережив найбільшу за свої тридцять три роки втрату, перевальцем рушив до найближчого смітника. Акуратно, демонстративно не кинув – поклав – туди непотріб, повернувся назад до багажного відділення.

      Разом із сотнею пасажирів із Греції він чекав, поки стрічка почне рухатися.

      Годинник показував пів на другу ночі.

      Літак запізнився на п’ять із половиною годин.

      – Ось що бісить, – Котя кивнув на забрану гумовими язиками прямокутну пройму, звідки мали виїхати речі. – Гаразд, там щось збилося, пасажири на Київ мали курити бамбук у тому довбаному Іракліоні. Де б ми ще, Юлю, з вами познайомилися. Правильно, мені складно зіпсувати настрій, коли поруч є «дьюті фрі», де продається якісний алкоголь. І прекрасна молода жінка, котра складе компанію.

      – Костю, ви цю пляшку самі впорали. Я навіть язика не вмочила.

      – Пляшечку.

      – Вибачте?

      – Це – пляшечка. Бо пляшка – значно серйозніші об’єми. Бог із ними, не в алкоголі річ. Коли я кажу про складену компанію, маю на увазі – ми з вами мило спілкувалися. Одна людина говорить, інша – слухає. Такий формат. Згодні?

      – Буває, – кивнула Юля, печально поглянувши на багажну стрічку, що ніяк не хотіла ожити. – Ви скидалися на оптиміста. Я ще здивувалася, нині нечасто таких зустрінеш. Хоч ніби надії побільшало…

      – Надії? Про що ви, Юлю? Про яку надію?

      Котя говорив пошепки. Але його природний густий бас навіть так не звучав тихіше. Пасажири, котрі стояли неподалік, нервово озиралися. В очах читалося невдоволення.

      Стогов украй рідко їздив маршрутками. Задоволення з дзвіниці затятого автомобіліста сумнівне. Коли все ж доводилося, ловив на собі сповнені неприхованої ворожості погляди щоразу, коли говорив у салоні по телефону. Майже завжди довкола мовчали. Але тотальний осуд Котя відчував фізично, ніби навалювалося щось важке й задушливе. Дуже схоже почувався й тут. Іноді Стогову здавалося: заважає всім настільки, що народ лише чекає команди, аби валити цього нахабного басистого бугая.

      Хоч Коті більше подобалося, коли називали велетнем.

      Особливо – вороги та жінки.

      Юля, випадкова знайома, попутниця, мініатюрна шатенка, не квапилася з відповіддю. Тож Стогов повів далі, заводячись більше, бо вкотре зачепило наболіле.

      – Ви звернули увагу, що сьогодні вчасно полетіли всі, крім нас? Наприклад, громадяни держави Росія, якщо ви помітили, пройшли на свій літак без запізнення. Ще й махали нам ручками. Типу – щасливо лишатися, хохли, до побачення. Помітили, скажіть – помітили?

      – Господи, нічого такого не бачила!

      – Бо не звернули уваги! А суть справи й корінь зла в тому, Юленько, що громадяни України ніколи, ні-ко-ли не відлітають, не від’їжджають та не прибувають нікуди вчасно!

      – Весь світ проти нас, ви хочете сказати?

      – А! – відмахнуся Котя. – Ми самі проти себе! Нехай, нехай так: десь збій у системі… Хоча системи насправді не існує, але дамо їм шанс мати щось системне…

      – Кому?

      – Їм. Ось їм.

      Стогов кивнув управо, укотре за час їхнього знайомства звертаючи увагу супутниці на непоказного чоловіка у джинсах, кросівках та сорочці поло. Поряд із ним стояли огрядненька коротко стрижена жінка й дівчинка-підліток. Вона не знімала темних окулярів навіть у салоні літака й тут, чекаючи з батьками на багаж, так само закривала ними очі.

      – По-моєму,