Тут заговорено на любов. Тут самі собою

      сіються шавлії просто в ґрунт. І шорсткі і сині

      ночі, як шавлії, шелестять під вітрами осені.

      Тут у ріках вода стає на зиму такою

      незбагненною, голубою,

      і дерева шепочуть над ріками – голоси у них голубині,

      із шипшиновими відлуннями,

      оксамитовими і млосними.

      Тут накривається степ небом темним, як океаном

      накриваються піски золоті, безцінні;

      і земля, ніби кров, густа і брунатна, тепла на дотик.

      Тут навіть зниклі безвісти стають насправді туманом,

      осідають цілющим маревом на вигини і щілини

      поранених полів, виснажених, завмерлих в дрімоті.

      Тут заговорено на життя, і життя, на подив,

      сміхом дитячим кублиться в оселях, як лиси у норах,

      цвітом вишневим невчасним криє сади,

      де снаряди вивернули коріння,

      сизими хмарками у повітрі холодному

      людський означує подих.

      Тут заговорено на любов, на любов —

      почуй, не на вогонь і порох,

      тут заговорено же —

      смерте, не руш, не дай спинити це говоріння.

      Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовити

      на одному видихові. Решта – сторонні речення.

      Ті, наприклад, що був колись з ними ти —

      вицвітають у пам’яті, ніби смугасті речі,

      кинуті на сонці коло моря до вечора.

      Залишається тільки дівчинка, зливою вимита,

      та її засмаглі, блискучі і теплі плечі.

      На її простирадлах блакитні квіти і слоники,

      ніч в її зап’ястях пульсує захопливим темно-синім,

      це у неї білі птахи засинають на підвіконні,

      поки ти шукаєш те єдине речення припустиме.

      Бо тільки вона буде і джином тобі, і тоніком,

      тютюном, повітрям і димом.

      Поки літо в її долоні по краплі скрапує,

      поки літо перетікає поволі в щось більше, ніж

      просто вервицю добрих днів, котрі вас обох однаково

      огортають, як хмари опію, ти стоїш,

      і виходить таке ніби – я тобі, я тебе, я дякую…

      Або просто – ось моє серце, їж.

      Хто ходив вночі, той побачив, як

      голий клен зеленим в дворі зацвів,

      і черешні старої сухий кістяк,

      і вологі стіни міських домів —

      все цвіло; вночі хто ходив, застав:

      паркомати, качелі, асфальт і брук,

      і підземні стебла майбутніх трав:

      і будяк, і бур’ян, і салат-латук —

      хтось дізнався, значить, як розквіта.

      І решітки стічні, й трамвайний дріт,

      і віконні шибки, й старі авта —

      все цвіте у квітні, на всьому цвіт.

      Хто вночі не спав, зацвіли тому

      спогади, всі радості і жалі,

      ліхтарі вогнями цвіли в пітьму,

      і серця поснулих в пітьмі цвіли.

      І кому розкажеш: цвітуть сліди

      за тобою, як ідеш крадькома,

      і вода в ріці, і туман з води,

      тільки слів немає про це, нема.

      І таке повітря, цвіте й дзвенить,

      і над містом відблиски голубі.

      Хто ходив вночі, той тепер мовчить

      і цвіте всередині, сам собі.

      Тепла куртка на чорний шовк, черевики й шарф,

      зранку, бачиш, туман зійшов – повисів і розтав.

      Осінь гострить свої ножі, довгі, світлі, тонкі.

      Де ти зараз, скажи, скажи, хто ти тепер такий.

      На перехресті