Ось я. Джонатан Сафран Фоєр
Читать онлайн книгу.
нічого не означала, однак її тягар був непідйомним. Жінка хотіла донести цей сум до Джейкоба не через сподівання, що він зрозуміє щось, чого вона сама не могла зрозуміти, а з надією, що він міг би допомогти нести те, що їй не під силу. Але неіснуюча відстань була занадто великою. Арґус нагидив на свій матрац і чи не зрозумів цього, чи просто полінився хоч якось поворушитися, тому виквацяв у лайно весь бік і хвіст. Джулія відтирала його шампунем і старою футболкою якоїсь забутої футбольної команди, що колись розбивала серця, та примовляла: «Ось так. Усе добре. Майже закінчили».
Якось Джейкоб вирішив придбати Джулії брошку. Він забрів до магазину на Коннектикут-авеню – той тип крамниць, де пропонують салатниці з утилізованої деревини та щипці для салату з роговими ручками. Він не планував нічого купувати, та й не було нагоди, для якої потрібен подарунок. Пані, з якою він мав зустрітися за ланчем, написала, що застрягла в заторі за сміттєвозом; він не догадався взяти з собою ні книжки, ні газети, а кожен вільний стілець у «Старбаксі» був зайнятим кимось, хто закінчив би своє нікчемне життя ще до того, як закінчить свій нікчемний мемуар, не залишаючи Джейкобу місця, щоб він міг втупитися у телефон.
– А ця гарна? – запитав він жінку, що стояла по той бік прилавка. – Дурне запитання.
– Мені подобається.
– А, ну звісно, подобається.
– А ось те не подобається, – вказала вона на браслет у вітрині.
– Тож це брошка, правильно?
– Так. Гілочка, відлита зі срібла. Єдина у своєму роді.
– А це опали?
– Так, вони.
Він пройшовся до наступного відділу та вдав, що розглядає інкрустовану обробну дошку, а потім повернувся до брошки.
– Вона ж гарна, правда? Не знаю, чи не має вона якийсь концертний вигляд?
– Та ні, – відповіла жінка, витягла брошку з вітрини та поклала на обшиту оксамитом тацю.
– Може бути, – сказав Джейкоб, але не взяв її в руки.
Чи була вона гарна? Це досить ризиковано. Чи носять люди брошки? Може, це виглядатиме сентиментально-символічно? Може, вона взагалі залишиться лежати в скриньці для коштовностей і буде там похована, і витягнуть її хіба що за заповітом, як фамільну реліквію для нареченої сина в день їхнього весілля, щоб вона потім могла спокійно покласти її назад у скарбничку та передати далі? Чи 750 доларів – належна ціна для такої речі? Його хвилювали не гроші, а ризик зрозуміти щось неправильно, сором спробувати та зазнати невдачі. Випростану руку легше зламати, ніж зігнуту. Після ланчу Джейкоб повернувся до крамниці.
– Вибачте, якщо здамся вам диваком, – сказав він жінці за прилавком, яка допомагала йому, – але чи не могли б ви її приміряти?
Вона зняла брошку з вітрини та пришпилила до свого светра.
– Не важка? Вона не відтягує тканину?
– Ні, вона досить легенька.
– А модна?
– Ну, можна носити з сукнею, на піджаці чи светрі.
– А ви б зраділи, якби вам її подарували?
Відстань породжує відстань.