Глава 1

      Я сама звичайна жінка. Я не побудувала ракету, не вигадала ліки від раку. Не знайшла відповіді на питання такі як: для кого насправді ми молимось, чи дійсно є Бог і чому при смакувані кусочка сиру з спілою полуницею, від насолоди зриває дах. Але, за своє довге життя я зробила дещо більше. Я знайшла себе. Я одружилась. Разом з коханим ми відремонтували будинок …як саме він нам дістався я розповім потім, посадили дерево. Я народила діток. Мої сини: Ліям та Ной, доньки: Ебігейл, Олівія та Софія. Ми з чоловіком виховували п'ятеро неймовірних діток. У нас- 11 онуків.

      Хоч діти пороз'їджалися по світу, завели свої сімї, понароджували діток. Вони не забували про нас ні на мить з моїм коханим чоловіком та їхнім батьком-Джеком. Наш дім був постійно сповнений щастя, кохання, сміху, веселощів та віри.

      Мене звати Ела. Мені 76 років. І ця історія про моє життя. Про долі тих, кого більше немає. І буття тих хто ще є.

      Всі мої діти живуть далеко, навіть дуже далеко і змоги бачитись постійно у нас немає. Хоча, зараз 21 століття. Є інтернет, скайп, вайбер, тому все добре. У моєму невеликому містечку проживала найменша донька Софія зі своїм чоловіком Стефаном та донькою, яку назвали в честь мене -Ела молодша. Чому так назвали? Це ще одна смішна історія. Всі мої діти схожі на покійного чоловіка. ВІн помер рік тому. І з 11-ти онуків лише Ела схожа на мене. І не просто схожа, вона ідентична мені. По характеру, по вроді. У мене є особливість. Не знаю чому, не знаю як, але природа нагородила мене різними кольорами очей. Один глаз у мене небесно блакитний а інший, як молочний шоколад, ніжно коричневий. І лише у Ели молодшої теж така особливість. Скажемо так, дивлячись на свою онуку я бачу себе 60 років тому. Зараз їй, як і мені було, коли я була в розквіті своєї вроди, перше кохання, перше розчарування та перший поцілунок,16-ть років.

      Мати з татом Ели молодшої загинули, коли вона була маленькою. В той час їй було лише 3 рочки. Батьки вертаючись з ресторану попали під зливу. Стефан -батько Ели, не зміг впоратись з керуванням і вони злетіли з траси. Ела їх зовсім не пам'ятає, але я не хотіла замінювати їй матір. І постійно розповідала за її батьків. Ми з Джеком показували фото, відео записи. І коли їй було років 6—7 ми розповіли де насправді батьки. Адже вона йшла до школи. А там, як ви розумієте, вдосталь доброзичливих людей. Які б з радістю розповіли все. Це повинні були зробити ми. Тому саме так все і трапилось.

      Ми її виховували, одягали, кормили, кохали але ми були і завжди будемо, лише бабусею та дідусем.

      Місто в якому проживаю я з Елою молодшою зветься,, Перловий камінь,,.Наш будинок знаходиться на березі океану. Це місце -просто Рай. З чого ж почати? Напевно з того дня, коли в мене стався серцевий напад.

      17.03.2017

      Ранок був звичайний, майже. Проснувшись, я декілька хвилин спостерігала світанок. Як підіймається сонце з-за горизонту. Картина з мого вікна просто божественна. Білосніжний пісок. Спокійний, тихий океан. Чисте небо. Свіже повітря. Цей дім нам дістався по заповіту …він просто казковий. Повністю з дерева. Коли ми робили тут косметичний ремонт то вирішили незаморочуватись. Зробили все дуже по простому та комфортному. Тому дім в середині повністю білий, біла деревяна мебель. Є лише деякі елементи блідно- блактиного. Постіль, диван в прихожій, крісло-качалка, стіл та стула на кухні. Картини з пейзажами води, лише підкреслювали цей світлий, як день будинок.

      Наймудрішим моїм рішенням було- переїхати сюди з Джеком. Дивлюсь на іншу половину моєї постілі. Вона пуста. Всього рік назад, ранок я зустрічала з коханням всього мого життя. На душі стає сумну, гірко. В пам'яті спливає момент з минулого. Я прижмурюю очі і полинаю у вирій спогадів.

      23.05.1958 (Середа)

      Я йду. Я знаю, що він там. Він чекає мене! А якщо ні? Якщо він вже поїхав і я не встигла? Залишив мене. Сердце колотиться. Я дуже хвилююсь і тому постійно тримаю руки перед собою, як у молитві. Поглядом оглядую місцевість якою я йду, ліс. Я знаю куди йти, ми повині були зустрітись на нашому місці, біля хижини але все одно. Я вже далеко зайшла від містечка і тому не лише хвилююсь ай дещо боюсь. Страх мов нашепчує мені щось в голові. Кожний шорох, звук, мене змушує оглянутись. На дворі темінь, вже за дванадцяту і мені стає ще більше не по собі. Я промерзла, адже під сірим мішковатим плащиком майже нічого немає, нічна рубашка. Що я роблю? Я взагалі не в своєму розумі! Я звісно залишила батькам записку на кроваті, про те що я з Джеком. Що це моє рішення і щоб вони мене не розшукували, коли прийде час я сама дам знати про себе, але якщо тато знайде її до того як ми поїдим з відси, буде точно одна обо дві смерті. Я швиденько перебираю ногами не дивлячись в перед. В руках в мене пакет з необхідними мені речами.

      Декілька місяців назад, я б ніколи в житі неповірила