Дочка снігів. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
зводили до суперечок, що й кінця їм не було. На кожну пилку знаходилось десять претендентів.
– Комісар каже, що збожеволіє від цього всього, – мовив старший офіцер, допомагаючи Фроні дістатись до східців, – а вантажники викинули пасажирам усі клунки й лапками накрились. Ми, одначе, щасливіші за «Віфлеємську Зірку», – додав він, показуючи на пароплав, що об’якорився за чверть милі від них. – Половина її пасажирів привезла з собою в’ючних коней, щоб перебратись через Скагвей та Сніговий перевал, а друга половина, не маючи коней, виряджатиметься на Чілкут. Отож вони збунтувались і зараз там справжнє пекло.
– Гей, ти! – гукнув він, поманивши рукою баркас «Уайтгол», що хитався на хвилях осторонь тієї метушні.
Маленький баркас героїчно спробував проскочити поміж човнів до великої баржі. Та перевізник невдало кинув мотуза, так що він зачепився за лебідку, і баркас, крутнувшися, став на місці.
– Стережись! – гукнув старший офіцер.
Два каное, на сімдесят футів завдовжки, навантажені клунками, шукачами золота та індіянами, розпустивши всі вітрила, рушили від баржі до берега. Одне з них круто повернуло в бік причального містка, та друге притисло баркас до баржі. Перевізник устиг вчасно підняти вгору весла, однак його човник, здавлений каное, затріщав, і здавалося, що він ось-ось розламається. Перевізник скочив на ноги і в стислих, але енергійних виразах прокляв вічним прокляттям усіх на каное та на баржі. Якийсь чоловік, перехилившись через борт баржі, почав його обкладати не менш енергійними прокльонами, а індіяни та білі з каное голосно й зневажливо реготались.
– Гей, ти, роззяво, – гукнув один з них, – ти б перше навчився веслувати!
Перевізник гримнув кулаком бідолашного критика просто в лице і, приголомшивши, відкинув на клунки. Вважаючи, що цієї відсічі замало, ображений перевізник ще раз підняв угору кулака. Однак шукач золота, що був од нього найближче, схопився за револьвера. На щастя, зброя застрягла у новенькій шкуратяній кобурі. Інші аргонавти, сміючись, чекали, чим усе кінчиться. Тут каное зрушило з місця, індіянин-стерничий штовхнув кінцем свого весла перевізника в груди і звалив його з ніг на дно човна.
Коли прокльони та шалена лайка дійшли апогею і коли здавалося, що не обійдеться без кривавої сутички, старший офіцер крадькома скинув оком на дівчину поруч себе. Він сподівався, що побачить у неї на обличчі збентеження та страх, і непомалу здивувався, зустрівшись очима з її розгарячкованим, глибоко зацікавленим поглядом.
– Мені дуже неприємно… – почав він.
Та Фрона не дала йому докінчити, наче невдоволена його втручанням.
– Ну, що там! Це пусте! Мені, навпаки, все це страшенно подобається. Проте я дуже рада, що револьвер застряг у кобурі, а то б…
– … ми не скоро дісталися до берега, – усміхаючись, докінчив тактовно офіцер.
– Цей чоловік справжній грабіжник, – провадив він далі, показуючи на перевізника, що підпливав уже до них. – Він заправив рівно двадцять доларів за те, що довезе вас до берега! Та ще й каже – коли б це, мовляв, з чоловіка, то взяв би двадцять п’ять. Він, кажу вам, достеменний розбишака. За ним давно вже плаче шибениця. Двадцять доларів за півгодини праці! Лишень подумати!
– Гей там, обережніш на слові! – застеріг той, про кого йшлося. Він незграбно причалив, одне весло його впало за облавок. – Ніхто вас не просить ляпати язиком! – додав він задерикувато, викручуючи рукав, що замочився, коли він діставав весло.
– А слух у вас, чоловіче, добрий, – зауважив старший офіцер.
– Кулак теж непоганий, – відрубав перевізник.
– Та й язик не дурно пришитий.
– У нашому ремеслі інакше й не можна. До вас, акул, тільки попадешся на зуби, одразу проглинете. Я – розбишака!.. Та хто ж тоді ви? Напхають у своє корито тисячу пасажирів, як тих оселедців у бочку, годують покидьками, мов за свиней їх мають, а деруть удвічі дорожче, ніж за перший клас! То хіба я розбишака?
Над верхньою палубою раптом з’явилося чиєсь червоне обличчя і голос зарепетував:
– Чи ви, нарешті, вивантажите мій багаж? Чуєте, містере Терстон? Зараз же! Негайно! П’ятдесят моїх поні на цій вашій паршивій посудині перегризають одне одному горло, і вам кепсько доведеться, коли їх не вивантажите як стій! Кожен день затримки мені стає тисячу доларів! Я цього не потерплю, чуєте? Ви почали дерти з мене шкуру від тої хвилини, як ми вирушили з Сіетла!
Годі! Пеклом присягаюся, що я геть розпуджу всю вашу компанію, хіба не я буду! Чуєте, це я кажу, Тед Фергюсон! Коли вам дорога ваша шкура, то ворушіться! Чули?
– То це я розбишака!.. – бурмотів тим часом перевізник. – Я – розбишака!
Містер Терстон, заспокійливо махнувши рукою червонопикому добродієві, звернувся до дівчини:
– Я б з найбільшою охотою сам довіз вас до берега, та ви ж бачите, скільки маю клопоту! До побачення! Щасливої дороги! Я зараз покличу матросів і накажу відшукати ваші речі. Ви їх одержите на складі взавтра рано.
Вона злегка сперлась йому на руку і спустилася в човен.
Хистке