Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.
недоглянутих належно, хоч я стараюся щодня, і зранку, й увечері, мастити їх чимось корисним та поживним. (Омолоджувальним? Е, ні, в те, що є креми, які роблять із поморхлого гладке, а зі старого юне, не знаю, як ви, а я вірю мало.) Із ніздрів моїх «говірливих»?..
«Бачили? Навіть ніс виказує злостивість, якою вся її середина заповнена», – доки цокочу велелюдним Хрещатиком, хтозна-звідки виринають слова колишньої колежанки, сусідки по вчительському кабінету. Вона говорила їх іншій учительці, коли я направду ховала за дверима злість і образу на обох. Вони не могли мені пробачити мого віку, а я їм, певно, їхнього. Це я вже тепер розумію. «Задерикуватість», котра їм начебто муляла до самих кісток, була ні до чого. Ет, ця вічна боротьба молодості зі старістю! Тільки зараз – ніяка я не юна. Та й ображаюся менше. Принаймні старанно цьому вчуся.
«Прямо як у лошиці Ксьоши ніздрі форкають», – казав колись батько, ніби жартуючи, а насправді ще більше мене роздратовуючи. Ще один давній спомин раптово спливає: я саме зиркаю вбік невисокого, кульгавого чолов’яги, що виходить із готелю «Хрещатик» у компанії шикарної леді. Пара прямує до не менш шикарного авта, що стоїть просто серед тротуару й закриває перехожим дорогу. «Може, й вкусиш мене, як Ксьоша, за те, що винця з твоєю мамою зараз вип’ю?» – кривився батько й споглядав моє знервоване дихання. Підліткове, невдоволене всім довкола.
Але батька вже нема. На цім світі. Й колежанки нема. У моєму житті. Ксьоша є.
Мені би при зустрічі не розгніватися, наструнчую себе. Щоби ніздрі не зафоркали, – хіхікаю, уявляючи подивовані обличчя тих-таки незнайомців, коли раптом не стримаюся і все ж запирскаю, мов конячка. І вмить змовкаю: вже перед дверима під’їзду потрібної адреси стою. Що там за ними? Точніше, хто там за ними?
Колись так само боязко й нерішуче стояла перед іншими дверима за іншою адресою. Але теж київською. Дотепер, буває, гніваюся: нащо туди ходила?
– Чого ви сюди прийшли? – так і спитала мене, не церемонячись, майбутня свекруня, інтелігентка із виду ще та.
– Я думала, мене тут чекають, – відповіла їй, незадоволеній. Вірила, що вона зрадіє бодай онукові своєму, першому, – мав місяців за шість народитися. Але ні. Віра моя мене обдурила. Я взагалі не знаю, навіщо мене колись отак назвали – Вірою? Вірити комусь чи навіть у щось нині переважно моветон. От недовіра – їй присвячено уваги понадміру.
Її тлумачать, про неї бесідують психологи зі своїми клієнтами, вона, чутно на кожному кроці, взяла людей у полон, але від неї треба позбуватися. Як? О, вам розкажуть і на прикладах покажуть, головно – приходьте на тренінги. Авжеж, це недешево, бо робота з людським підсвідомим – надскладна й потребує великих зусиль. Так-так, саме зусиль, кошти – то другорядне. Не вірите (хі-хі)?
– Нєвзрачна, ще й низького зросту… І це вибір мого Сашка? – згадала київська пенсіонерка сина, мого майбутнього мужа.
– Зовнішність – це ж не діагноз, – відповіла їй, так і стоячи при вході. Сперлась об коридорну стіну: почувалася дещо зле через задуху, що гнітюче стовбеніла у квартирі, як і її господиня.
– Діагноз? Не знаю, чи діагноз. А вигляд в тебе точно, як у хворої, – знов обдала холодом майбутня «мама». Хоча знала про мій особливий стан: Сашко напередодні саме повідомив батькам новину. – Іди, прилязь, – скомандувала вона.
– Ні, дякую, – усміхнулась, попри неохоту. – Я таки не хвора, – уточнила миролюбно.
– Чекай-чекай, ти не зрозуміла… Іди прилязь отам на ліжко, послухай мене.
– Ні, дякую, не хочу лягати.
– Послухайся мене!
– Ні, все нормально, дякую, не хочу.
– Гм… Оце так? А я, коли була молода, така, як ти…
Вона згадала й про свою покірність перед свекрами, і про повагу до старших, про свою вродливість і стрункість, якою захоплювалася округа. Про стриманість і скромність, якою очарувала чоловікову родину, про порядність і працьовитість. Про себе як добру господиню й зразкову матір, вірну дружину і велику трудівницю – продавчиню преси в кіоску з тридцятилітнім стажем… Усе це поєдналося в ній, як листочки на стеблі однієї квітки. Так і сказала: «Все це поєдналося в мені одній, як листочки на стеблі однієї квітки». (В’янула, либонь, десь глибоко в душі її поетка.)
Нащо я зараз про це? Віро, мисли позитивно. Так же напучують фахівці?
Мені тоді йшлося про оцінку. Мені хотілося, щоб мене оцінили – одну з найкращих студенток київського вишу факультету філології, претендентку на червоний диплом! найактивнішу читачку серед одногрупників! учасницю літературного угруповання! дівчину, що приїхала до столиці з віддаленого селища й не розчинилася в ній, а знайшла себе й робить свою справу: коректує, редагує, створює найрізноманітніші тексти ще з другого курсу університету! заробляє хоч які-не-які, але власні гроші! оплачує самотужки гуртожитське житло! кохає і є коханою: от-от і створить сім’ю з одним із найсумлінніших студентів того-таки київського вишу того-таки факультету філології, одногрупником, щоправда, за віком старшим на рік, місцевим модником Олександром Андріюком, – мені хотілося, щоб мене цінували. Але не вийшло. Нічого не вийшло ні зі