Крізь гілля. Сергій Дячук
Читать онлайн книгу.
>Промелькнувший, обманувший год!
Якщо блакитні небеса наповнюють вас радістю, якщо стебло польової трави не залишає вас байдужими, якщо прості картинки природи говорять з вами зрозумілою мовою – радійте!
Це означає, що ваша душа жива…
Телевізійна дикторка байдужим голосом розповідає останні новини: «У Шотландії, на одному з островів Оркнейського архіпелагу, дослідники виявили найдавніші викопні ембріони риби, яким триста вісімдесят п’ять мільйонів років. Вони збереглися в зрізі скелі на острові Південний Рональдсей і є щонайменше на три мільйони років старші за попередніх рекордсменів – ембріонів з Австралії…»
Вони не любили згадувати минуле і ніколи не згадували своє дитинство. Дмитро від природи був неговіркий, і йому в ті часи, коли про минуле треба було мовчати, напевно, це вдавалося легше, ніж іншим. Анна, його дружина, щоночі прокидалась близько другої-третьої години, запалювала світло і займалась рукоділлям, до якого мала безперечний талант, бо люди навіть робили їй замовлення на шиття і виготовлення пряжі. Але в обід любила годинку поспати. Ще любила довгі розмови з рудим Теткою, агрономом, який мав по сусідству, на їхній колишній землі, пасіку. Вона надягала окуляри і підписувала листівки, писала листи, читала Біблію. Дмитро зовсім не пив горілки, принаймні ніхто в селі жодного разу не бачив його п’яним. Вона могла пригубити трішки, завжди закусуючи медом. Дмитро любив свого давнього друга Мотроняка із-за Сокільця (той жив майже на самій скалі), він приходив і весь час говорив, згадував свій полон у Франції під час Першої світової – це був його найщасливіший спогад, а Дмитро лише усміхався у вуса і мовчав. Зі смертю Мотроняка ніби остаточно пішла в небуття історія, те минуле, про яке треба було забути. Чи був Дмитро у полоні, як і його давній друг? Не знаю, як і того, де він воював, і навряд чи вже про це дізнаюсь. Скоріше за все, на Румунському фронті або в Галіції.
Дмитро і Анна – це мої прадід і прабабуся. Вони добре виховали своїх дітей: жоден з них не дозволяв собі вживати непристойні слова чи лайку в розмові – цим вони особливо вирізнялись серед односельців. Виховані чесними, їхні діти не змогли зробити кар’єру в країні брехні. Їхній син Юрій, мій дід, був дуже релігійною людиною, майстрував рамки під ікони і фарбував їх завжди у багровий колір, прикрашав квітами з кольорових позліток. Вони висіли в Анни – ікони, чорно-білі фотокопії, підфарбовані різними кольорами, по краях квіти з позлітки. Саме добро в них.
Невиразно зринає в пам’яті той давній літній день: мені чотири або п’ять років, ми забігли у двір до Анни, вона ловить мене, садить поруч, тримає за руку, усміхається, у неї світлі блакитні очі. Тоді враз стає серйозною і каже мені, видно, щось дуже-дуже важливе, судячи з виразу її обличчя в той момент. Не пригадую жодного слова.
Десяте жовтня 1995 року. Осінь у Карпатах. Надворі світить яскраве, але вже не гаряче сонце, перефарбовуючи світ у жовто-золотавий колір. У вікна Анниної хати зазирає міліціонер. Він не бачить господині: маленька дев’яностоп’ятирічна жінка, вбрана у светр із ґудзиками, сидить у глибині кімнати на ліжку, застеленому джєрґою. Міліціонер заходить до хати, вітається і жадібно п’є воду з відра. Сідає на лаву, знімає кашкета і кладе його лаву біля себе разом із шкіряною папкою, яку він тримав під пахвою. Папка падає на глиняну долівку, розкривається, звідти розлітаються папірці. Міліціонер підскакує з лави і рачки намагається їх швидко зібрати, виходить незграбно і смішно, дільничний піднімає папку, листівки знову розлітаються кімнатою. Він шукає їх під столом і коментує, важко дихаючи, що, мовляв, сьогодні розпочався нерест струмкової форелі у гірських річках. Вилізши з-під стола, зніяковіло дивиться на Анну і дає їй одну листівку. У шапці документа-оголошення напис великими літерами: ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ РИБООХОРОННИЙ ПАТРУЛЬ, під ним чорно-біле поганої якості фото – плямиста риба пливе у ріці, далі зазначалось, що від сьогодні і до наступного року, а саме до першого березня, впроваджуються заходи щодо посилення охорони вказаного виду риб у річках Чернівецької області. У цей період на рекомендованих Інститутом рибного господарства НААН України ділянках рік та їхніх притоках заборонено будь-який вилов форелі, а саме: «р. Прут – від мосту с. Черепківці Глибоцького району вверх по течії; р. Черемош та всі її притоки; р. Сучава та всі її притоки. Протягом нерестового періоду заборонено проводити у вище вказаних рибогосподарствах, водних об’єктах та в їх прибережних захисних смугах будівельних, днопоглиблювальних, вибухових, бурових робіт, видобуток гравію і піщано-гравієвої суміші, заготівлю лісу на берегах, миття автотранспорту, забруднення відходами промисловості, проведення інших робіт у руслі річок та змагань з рибальства». Анна, уважно прочитавши, повертає папірець міліціонеру, той задоволено кладе його до інших у папку. Молодий міліціонер, новий дільничний, який прийшов знайомитись із Анною, видно, дуже хотів справити якнайкраще враження, бо ж Анну всі в селі знали як дуже мудру жінку, часом до неї вишиковувались цілі черги за порадою, мов до юриста, односельці не тільки поза очі казали, що Анна розумна, мов прокурор. Знову випивши води й надягнувши кашкета, міліціонер і далі мовчав, утупившись в