Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
Нешеретові: живемо у яку он добу, так давайте ж будемо культурні в побуті! А то натикають патиків із соняшника та й думають, що нічого не видно. Їдеш мимо двору якого – одвертатись доводиться. Так це ж нам дивитися гидко, а сторонній людині? Що про нас подумати може?..
Отак в усьому: поки сам не додивишся та не натикаєш носом, ніхто й не почухається. Мов одному йому, Твердохлібові, усе це потрібне.
Йшов до ґанку, заглянув у вікно: так і є, сидить за машинкою.
– Діти вже сплять?
– Сплять – що їм робити!
– Та я просто так…
Лишень тепер відчув, як зголоднів. І натомивсь – аж похитує. Сів важко до столу, хрипло спитав:
– Їсти даси?
– Ти хоч би руки помив. Назбирав пилюги – аж сиплеться.
І то правда. Пройшов до вмивальника, пополоскав обличчя і руки водою. Мов аж полегшало.
Їв мовчки, жадібно. А Маруся знов до машинки: хоче, певно, сьогодні й закінчити. Твердохліб же, як трохи черв’ячка заморив, поцікавився:
– Як там Кім? Не приніс поганої оцінки?
Кім – старший. Як народився, то щасливий Володька й ім’я йому підібрав: Комуністичний Інтернаціонал Молоді. Скорочено – Кім. Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була в чоловіка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покійниця на все село пробі кричала:
– Людоньки добрі, та мій же Володька зовсім розуму збувся: назвав свого первістка так, що й не вимовиш!
До Володьки грозилася:
– Перехрести, бо й з дому зійду!
І не подумав:
– Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунізм. А туди Петрів та Йванів і на поріг не пускатимуть.
Так і лишився хлопець Кімом.
Ріс той «Інтернаціонал» лобурякою добрим: де яка шкода, там і шукайте Кіма. А до школи пішов, то Твердохлібові довелося й за пасок узятися: не хотів учитись. Твердохліб же і в думці допустити не міг, щоб його син пас задніх.
Зараз Кім учиться непогано. Чи то подіяв пасок, чи учителька підібрала ключик до дитячої душі, тільки добрав нарешті смаку в науці й з добрих оцінок не злазить. Одна біда: на стайню внадився. Як побачить коня, так його й затрусить. Твердохліб уже й Ганжу просив:
– Ви мого малого, як на конюшні побачите, женіть у потилицю.
Тільки Ганжа щось не дуже наказ той виконує. Інші діти давно уже після уроків додому повернуться, а Кіма нема та й нема.
Врешті появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.
– Знов пропадав біля коней? – мати до нього.
Мовчить, тільки шморгає носом. Омине матір, потиличника по дорозі схопивши, книжки на стілець і так, мов його і не лають:
– Мамо, що їсти?
Проголодався, сердешний! Попід кіньми лазячи.
– Ось я батькові скажу, він тобі дасть! Він тебе одучить з кіньми водитись!
Мовчить, тільки сопе.
Дочку, яка народилася через три роки після Кіма, Твердохліб хотів назвати Тракториною або Індустрією. Але цього