Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде
Читать онлайн книгу.
такого не побачиш! Жодного французького дерева, жодної французької квітки! Самі лиш екзотичні рослини: камедні й калебасові дерева, бавовник, кокосові пальми, манго, банани, пальми, баобаб, індійські смоківниці, кактуси, берберійські фіги. Здавалося, що ви не в Тарасконі, а за десять тисяч миль від нього – у Центральній Африці. Щоправда, все було завбільшки не таке, яким створила його природа: кокосові пальми – не вищі за буряки, а баобаб (дерево-велетень, arbos gigantea) розкошував у горщику з-під резеди. Ну то й що? Для Тараскона й те було добре, і ті високошановні городяни, які в неділю з ласки Тартарена милувалися його баобабом, верталися додому щиро захоплені.
Тож уявіть собі, як я хвилювався, коли вперше опинився в цьому чарівному садку! А коли мене запросили до кабінету героя, то почуття мої й змалювати годі!
Тартаренів кабінет – одна з міських пам’яток – виходив вікнами в садок, і баобаб ріс якраз перед його заскленими дверима.
Це була простора кімната, геть уся – від стелі аж до підлоги – завішана зброєю. Тут була зібрана зброя всіх країн світу: карабіни, пищалі, мушкетони, корсиканські й каталонські ножі, ножі-револьвери, ножі-кинджали, малайські кріси, караїбські та кремінні стріли, залізні рукавиці, кастети, готтентотські киї, мексиканські ласо – чого тут тільки не було…
На всіх цих крицевих лезах, на прикладах сліпучо вигравало сонце – мовби для того, щоб нагнати на вас іще більшого страху… Єдине, що трохи заспокоювало серед усіх цих знарядь убивства, – це добрий вигляд і охайність. Усе стояло, висіло й лежало на своїх місцях; усе сяяло, виблискувало і все мало ярлики, наче в аптеці. То тут, то там висіли коротенькі турботливі написи-попередження:
«Стріли отруєні, не торкатися!»
Або:
«Рушниці заряджені, обережно!»
Якби не ці написи, я б не наважився сюди зайти.
Посеред кабінету стояв круглий столик. На ньому – пляшка рому, турецький кисет, «Подорожі капітана Кука», романи Купера, Густава Емара, мисливські оповідання – про полювання на ведмедів, слонів, про соколині лови тощо. А за столиком сидів рум’яний присадкуватий товстун років сорока – сорока п’яти, у жилетці й фланелевих кальсонах, з густою коротенькою борідкою і блискучими очима. В одній руці він тримав книжку, а в другій – довжелезну люльку із залізною накривкою і вимахував нею. Читаючи якесь жахливе оповідання про мисливців за скальпами, він випинав нижню губу й корчив страшні гримаси – його симпатичне обличчя дрібного тарасконського рантьє набирало виразу такої ж добродушної лютості, яка панувала в усій оселі.
Це й був Тартарен, Тартарен Тарасконський, безстрашний, великий, незрівнянний Тартарен Тарасконський.
II. Кілька слів про славне місто Тараскон. Стрільці по кашкетах
За часів, про які я розповідаю, Тартарен Тарасконський не був іще Тартареном, яким він є нині – великим Тартареном Тарасконським, відомим у всій південній Франції. Але вже й тоді він був королем Тараскона.
За віщо ж він удостоївся королівської шани?
Насамперед слід вам знати, що всі жителі того краю – і старі, й молоді, і дорослі, й діти – мисливці. Полювання – найпалкіша пристрасть тарасконців ще від часів непам’ятних, коли в навколишніх болотах лютувала Тараска і тарасконці влаштовували на неї облави. А це така давнина, що й не сказати!..
Щонеділі вранці геть усі тарасконці, обвішані зброєю, з торбами на спинах вирушають за місто під шалений гавкіт собак, виття тхорів, звуки сурм та мисливських рогів. Препишне видовище… Та, на лихо, дичини нема! Нема й сліду!
Звірина, дарма що вона звірина, кінець кінцем стала недовірлива й обережна.
Усі лігва порожні, всі гнізда покинуті на п’ять миль довкола Тараскона. Ні дрозда, ні перепілки; жодного бодай малесенького кроля, жодної бодай крихітної чикалки. А тим часом тарасконські пагорки, пропахлі миртом, лавандою та розмарином, такі мальовничі й принадні! І виноградники на похилих берегах Ропи, які буяють гронами мускатного винограду – найдухмянішого, найсоковитішого, найсолодшого, – теж напрочуд манливі. Так-то воно так, проте далі лежить Тараскон, а в звірячому та пташиному царстві він зажив лихої слави. Перелітні птахи навіть позначили його великим хрестом на своїх маршрутах, і тільки-но дикі качки, що видовженими трикутниками спускаються до Камарги, забачать міські дзвіниці, проводар щосили кряче: «Ось Тараскон! Ось Тараскон!» І зграя щосили накидає круга.
Отож тільки і є дичини в тарасконських околицях, що один-єдиний старий зайчисько, який дивом урятувався від ловецьких потіх тарасконців і вперто не хоче перебиратися кудись-інде. Цього зайця в Тарасконі знають геть усі. Він навіть прізвисько має – Швидкий. Усі знають, що лігво його в маєтку Бомпара, – до речі, ціна на його землю через це вдвічі, коли не втричі побільшала, – та вполювати Швидкого так нікому й не пощастило.
За ним іще й досі ганяються кілька навіженців. А решта, втративши надію, збайдужіли, і Швидкого вже віддавна вважають за місцевого привида, хоч тарасконці зроду не вельми забобонні і, буває, ласують навіть рагу із ластівок.
«То що ж тоді роблять тарасконські мисливці