Посол Урус-шайтана. Володимир Малик

Читать онлайн книгу.

Посол Урус-шайтана - Володимир Малик


Скачать книгу
хлопець придержав. Велика торба з невибіленого сирового полотна, що теліпалась у старого за спиною, відлетіла і торохнула по худому висохлому тілі. Почувся тихий бренькіт струн.

      – А хай тобі чорт, Яцьку! – гнівно пробурчав старець. – Ведеш мене по якихось горбах та чорториях… Ще кобзу розтовчу і ноги поламаю.

      – Не поламаєте, діду, – спокійно відповів хлопець, шморгнувши посинілим від холоду носом. – Уже недалеко… Ген і Січ видно!

      – Що ти мелеш? Яка Січ? Де?

      – Та перед нами ж!

      – Справді?

      Старий зупинився і витягнув уперед тонку зморшкувату шию, утупивши в синій морозяний простір глибокі чорні ями замість очей. З ям текли сльози.

      В обличчя війнуло вітром.

      Старий враз важко задихав і так міцно вчепірився кістлявими пальцями в поводиреве плече, що той аж помостився від болю. Потім опустився на коліна, скинув кудлату овечу шапку і схилив попелясто-сиву голову в низькому поклоні. З грудей вирвався чи то стогін, чи то плач. Згодом хлопець почув нерозбірливе шамкотіння: старий, мабуть, молився.

      – Ходімо вже, діду! Бо й замерзнемо тута, на цьому щолопку! Продимає ж наскрізь! – заблагав хлопець, утягуючи шию у витертий комір старої свитини. – Знайшли де молитись!.. Чей же не в церкві!

      Але старий мов не чув тих слів. Полою витер заплакане обличчя, підвівся і кілька разів вдихнув повітря, ніби принюхувався до чогось.

      – Справді, Січ! – промовив глухо. – Пахне димом із кузні… Гарячою окалиною несе… Мабуть, ковалі передержали залізо в горні… Та ще свіжоспеченим хлібом… Чуєш, Яцьку?

      Яцько промовчав: він нічого не чув. Лише насмішкувато покрутив головою. І вигадає ж таке старий! Окалина! Свіжоспечений хліб! Та до Січі ще добрих п'ять верст! Попомахаєш костуром! Попохукаєш у закоцюблі руки, най їх мамі!.. Хоч би рукавиці які-небудь, то якось би терпів! А то хоч плач! У пучки зашпори зайшли: болять, мов поодрубувані… А навкруги – голий степ. Вітрець невеликий, а пронизує до кісток!

      – Ну, чого ж мовчиш? – розсердився старий. – Чи, може, обманув мене, шибенику, що вже Січ видно? Га? Покепкував з незрячого?

      – Була б охота, – буркнув Яцько. – Сам до неї поспішаю, мов до матінки.

      – А може, то й не Січ? – засумнівався старий, – Скажи мені, ти бачиш там ріку в улоговині?

      – Та кажу ж вам – Січ!.. Гоно – Дніпро виблискує молодим льодком проти сонця. Чи водою, – хто його розбере звідси… Блищить, мов срібло!.. А на півострові – фортеця. Добре бачу стіни високі з гострим частоколом. І вежу над ворітьми… Тільки не розберу, що там усередині понабудовано. Далеко. Та й вітер сльозу нагонить, най би його шляк трафив! – і Яцько кулаком протер очі.

      Старий тремтів, як у лихоманці:

      – А церкву… церкву посеред фортеці… бачиш?

      – Ще б пак! Он як виблискує золоченими банями!

      – Це – вона! Мати наша… Січ! – прошепотів старий і направив чорні діри в той бік, де, на його думку, мала бути козацька фортеця. – Добрався-таки! Аж через двадцять п'ять років, а добрався!.. Сліпий, немічний, нікчемний… Та все ж помру серед свого товариства!

      Його довга худа постать ніби застигла на тлі синього кеба. Старий чимось скидався на велетенського птаха: і простягнута вперед, мов крило, рука, і великий гачкуватий ніс, і тонкі ноги у білих полотняних штанях, – достоту немічний птах видерся на скелю, щоб з неї, мов з висоти пташиного лету, востаннє глянути на рідну землю, яку мав покинути.

      – А перед фортецею що? Чи є там слобідка? – допитувався він.

      – Є. Мов село, велике і файне.

      – Справді Січ! – Старий заметушився, заспішив і знову схопив хлопця за плече вузлуватою, у синіх прожилках, рукою. – То ходімо ж швидше! Не гаймося! Ходімо!.. Щоб до заходу сонця бути там…

      Яцько підтягнув шлейку торби, що звисала мало не до жижок, стукнув костуром по дзвінкій мерзлій землі, і вони підтюпцем поколивали з гори.

      2

      Корній Метелиця, високий, огрядний запорожець з довгим сивим оселедцем і золотою сережкою у правому вусі, відбивався зразу від трьох – Сікача, Товкача й Арсена Звенигори. В обох руках він мав по шаблі й орудував ними так уміло, що молодики, хоч і насідали на старого, з острахом поглядали на крицево-сині блискавиці шабель знаменитого на Запорожжі рубаки. Дарма що це лише гра: один необережний рух – і гостре лезо розпанахає руку до кісток, або ковзне по тім'ю.

      Низьке зимове сонце схилялося на захід, за високі, з дубовим частоколом вали січової фортеці і засліплювало очі нападаючих. Хитрий Метелиця навмисне ставив своїх молодих супротивників у невигідне становище. У бою все важить: і вміння вибрати час для нападу, і відступ, коли потрібно, і обманний випад, щоб навести ворога під удар, і місцевість, і освітлення. Усім цим старий козарлюга користувався якнайспритніше, ще й до того кепкував зі своїх учнів.

      – Сікачику, підтягни штани, бо загубиш! А який з тебе до біса козак без штанів? Та очкур затягни міцніше!

      Під сміх і регіт козаків, які юрмилися довкола, Сікач підсмикнув


Скачать книгу