Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —

      Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.

      Й ледь – річище і тінь від тамариска. —

      Світ – перекотиполе і полин.

      Ліхтарня. Пристань. Водяна пила

      Півмісяця, що – помисли – на ряску

      (Тлін – чи неіснування гумореска?),

      І тиша в пітьмі, як ацетилен

      Як тяжко душу й розум – від оскоми.

      Як тісно між проходами вузькими.

      Між мурами, де пам’ять, як осуга,

      Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.

      Що досі – забуття і летаргію. —

      Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.

      Крило метелика – айва, з якої – плед.

      Що тягнеться з народжень до народжень.

      У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,

      Де боржники, які – в обхід – від сплат.

      Крило метелика, гіркий і пізній плід.

      Що, не торкаючи, промінням ріже.

      Кути, які – на лябіринт віражу.

      Що зберігає Пасіфаї блуд.

      У лялечці сипке панікадило.

      Що оболонки тліну поскидало

      Й обвуглені перегортає сльози.

      Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.

      Розкрив метелик крила, як рояль. —

      Душа ще зріє, й порожньо в раю.

      Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.

      Без коліщат – у виміри обтічні.

      Вже безпредметним стало нелетюче,

      Зник фюзеляж, висять шасі із вати.

      Що барвами – подекуда – як одуд.

      Звільнився світ від кліток і уточнень.

      Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.

      Лиш де-не-де ще тліють мараведи.

      Змінилася вага і перспектива.

      Все погустішало – на дві, на три октави,

      І кожен кадр, як у німому фільмі.

      Відпало все настирливе й несхвальне,

      І решту – кіпоть – вимила гроза. —

      Твердь, скинувши старий комбінезон.

      Ключами наближається з низин.

      Ні світла, ані кроків на майдані.

      Ніч – наглухо – у володіння власні.

      Лише душа, як верховіття в лісі, —

      Все глибше й – далі – від тандит щоденних.

      Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.

      Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.

      Позаду – проминальне і облесне.

      Єдиний дзвін, що бамка щогодини.

      Все видовжилося й позатихало.

      І тільки серед обрисів похилих.

      На лінії, що ділить світле й темне.

      Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —

      У снах маячать, хоч ніхто не спить.

      Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

      Від ночі – півобгризений маслак.

      Скрізь – існування ще дрібні реклямки

      Та водограю ледь надтрухлі клунки,

      Де вже прийдешнього спалахують посли.

      Згортається в сувій – шляхетне й зле.

      Суцільний розпад там, де щойно клінкер.

      Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.

      Де ще майбутнє – слизом, як масляк,

      І проминальність – у руці – мензурку,

      Що наближається, – мандрівна зірка, —

      І час від часу – збоку – зблисне кловня.

      Що від розлинного лишилася конклаву, —

      Луска огрудь, що їх – зелений град. —

      Гравців на видно. Видно тільки гру.

      На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,

      Й одна за одною, як пара, перепони.

      Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.

      Скидати форму добігає строк.

      Для змагунів – дедалі вужчий трек.

      Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.

      В гранат завинена чекає Прозерпіна,

      Заки