На дні. Іван Франко
Читать онлайн книгу.
– М-м-м, – замичав капрал і встромив очі в стоячий перед ним таріль, з останками м'яса та салати, а відтак підвів їх трохи, щоб полюбуватися повною «гальбою» пива, ждучою своєї черги.
Поліціян тимчасом видобув з-за пазухи письмо і подав капралові. Се був засуд староства. Капрал узяв письмо до рук, розвернув, поглянув сюди й туди і почав слебезувати назву приведеного цюпасника, але, не можучи, мабуть, швидко впоратись з тою роботою, запитав його самого:
– А як ся пан називає?
– Андрій Темера.
– А відки?
– З Тернополя.
– З Тернополя? Гм! А чого ж то пана сюди занесло аж з Тернополя? Га?
Темера немов і не чув того питання, – стояв та й роззирався по стражниці. Свій капелюх і пальто він положив на кріслі.
– За чим пан ту приїхав? – спитав другий раз капрал погрізно.
Темера спокійним і твердим голосом відповів:
– Менша о то.
Капрал витріщив и на нього очі, – далі поміркувався.
– Але не менша, прошу відповідати на моє питання!
– Не до вас належить мене о то випитувати.
Капрал почервонів зо злості, але прикусив зуби.
– Ов, мудрі ви, паночку, най ся преч каже! А що ви за реміслом балуєте?
– То вже моя річ, – відказав Темера і почав ходити по стражниці та позирати крізь вікна на гімназіальний огород, залитий зеленню всякої деревини. По кручених стежках огорода ходили в празничнім строю люди всяких станів, а всі веселі, свобідні… Відтам чути було й дитячий дзвінкий сміх, і жіночі срібні голоси, і якесь любе шептання з-посеред потопи листя, з-посеред шуму та шелесту живої, буйної ростинності. Хмарка жалю і смутку пробігла по вродливім, молодім лиці Андрія, якась тривожна думка защеміла в його серці, його уста дрогнули судорожно, а очі так і впилися в те зелене озеро, розкішно дишучи в яркім сонячнім промінню.
– Ов, паночку, дуже ви, бачу, премудрі, а такі молоді, – говорив капрал, гнучи в собі злість, і спорожнив півгальби пива. – То недобре, як хто завчасу так змудріє, недовго такому й жити на світі. Ну, але, може, тепер ваша ласка загостити до нашої «салі». Ми ту для таких мудрих панів маємо осібну салю, пишну салю, ха, ха, ха!
Темера швидко обернувся. На його лиці видний був неспокій.
– А пан інспектор швидко прийде? – запитав.
– О, швидко, – відповів насмішливо капрал.
– То, може би, я до того часу міг ту перечекати? – сказав Темера, незважаючи на тон, яким капрал сказав те «швидко».
– Е, то все одно, чи ту, чи там, – відповів капрал, – тільки що там безпечніше, та й там ваше, паночку, належне місце. Ану, будьте ласкаві, потрудитися.
– Але я би просив мене ту лишити, сли можна, – просився Темера.
– Не можна, паночку, не можна, – солодив капрал, рад, що може відплатитися непокірному.
– Пане капрал, – вмішався поліціян, що досі сидів мовчки коло стола, – та там тісно, вісім душ!.. Може би, того пана туй лишити, заки пан вахмістр прийде.
– Га, що? – гаркнув капрал. – Вісім душ! А мене то що обходить! Попри вісім і дев'ята влізеся. А врешті, як хочеш, то най лишиться й ту, але на твою відповідь!
– На мою? А я що таке? Як же я можу брати арештанта на свою відповідь.
– Ну, коли не можеш, то не тикай же свого рила там, де тя не просять, – відрізав капрал, узяв з клинка ключ і пішов наперед. Темера взяв свій капелюх і пальто і пішов за ним.
Сіни були невеликі і вели з одного боку на довгий, теребовельськими плитами мощений ґанок, а з другого на коритар. Зверха лилося ясне сонячне світло і досягало аж до коритарного порога. В коритарі не було нікого. Стіни чисті, помальовані, підлога камінна, стеля легка, не склеплена, чисто вибілена – все те надавало тому тісному і не дуже довгому, видному коритареві досить свобідний, привітний вигляд. Ідучи попри ті стіни, розмальовані в зелені квіти та орнаменти, нікому, певно, й на думку не прийшло, щоб за ними могло критися щось погане, щось якраз противне сьому виглядові, щось зовсім суперечне з усякими поняттями людськими про людське житло. Тож і наш Темера ступав за капралом спокійний, задуманий трохи, але не о своїй теперішній долі, а о якихось далеких, кращих пробутих хвилях.
Один ступінь від порога капрал зупинився і задзеленькотів невеличкою залізною колодкою, що телімбалася при малих букових, вимитих і зовсім майже неокованих дверях. Він довгий час термосив нею, заким уткнув ключ у дірку. Зацигикав ключ якимось смішним, веселим скреготом, брязнула колодка, відхилилися двері, відступився капрал, а беручи за плече Темеру і попихаючи його наперед себе, сказав з п'яною насмішкою:
– Ну, прошу, прошу!
II
Темера зразу став у дверях, немов остовпілий. Густий сумерек смолою вдарив його в очі і на хвилю осліпив їх доразу. Йому мигнула по голові думка, що оце перед ним нараз відчинився вхід до якогось таємного льоху підземного, про які він читав у давніх повістях. Внутрі тої темної печери він наразі не міг доглянути