Око прірви. Валерій Шевчук
Читать онлайн книгу.
Києва, щоб поклонитися мощам святих отців печерських, – там він і зустрівсь із Созонтом, і вони разом прийшли до Житомира, тут ми й здибалися. В Житомирі я також почав писати й малювати Євангеліє, але робота не пішла так богонатхненно, як у Двірцях чи Пересопниці, – здається, того разу я вчинив усе що зміг, а це значить – вичерпався; тут же мені працювалося пиняво, рука ніби стратила притаманну їй легкість у писанні і вправність у малюванні, отже, після кожної зробленої сторінки відчував утому, пальці мліли, а очі клеїлися. Це увіч визначало, що маю роботу на певний час покинути, щоб криниця душі моєї наповнилася духовною водою, без такої-бо води людина стає суха й нікчемна, до діл та подвигів нездатна, про що я відверто сказав Григорію, котрий прибув до Житомира разом зі мною, бо ми в парі знайшли робочу злагоду.
– Не годиться, – сказав Григорій, – щоб праця огірчувала життя, як це було в Єгипті із ізраїльтянами, бо, коли праця огірчує, вона рабська а не Богом надихнута. А з рабської роботи який добрий плід?
– Відчуваю себе порожнім, як глек без води, – мовив я.
– Отож подбай про воду, – коротко повів мені Григорій і тим самим дав мені волю.
Тоді-то Бог привів до нашого монастиря Созонта та Павла. Павло повертавсь у рідні Карпатські гори, але забажав ківернути на Полісся, де нещодавно зголосився такий собі Микита Стовпник, котрий засік у лісі, як розказували, на двох зрізаних соснах хижу й безперестанно молився там Богові, а про чуда його розійшлася слава по цілому краї, через що люди йшли до нього зрізнобіч. Отож Павло й хотів дорогою додому завернути до скитника Микити й не тільки подивитися на нього, а й попросити поміч на свій недуг. Він-таки, здається, намовив Созонта, який складав новочасні Четьї-Мінеї, тобто внамірився писати не про давньоколишніх святих, а про сущих, бо, на його думку, як оповів мені Созонт, коли Господь і справді чудотворить через смертних, то мав би чинити це не лише в давні віки, коли віра в Христа встановлювалася й покривала народи, але й у теперішні, коли про чуда часто мовлять як про байки і коли стільки розплодилося різномисля; а різномисля, сказав Созонт, – це хвороба душевна, люди в різномислі у сум'ятті пробувають, а отже, в сумніві, сумнів же – перший руйнівник мислительних творень. Признаюся, ці слова мене вразили, бо я сам був із таких, кого часто брав сумнів у головних вартостях житейських, і, коли це зі мною траплялося, нездатний ставав, тобто охлялий, сонний, не маючи ні до чого інтересу, все мені тоді здається у світі несправжнє й позбавлене глузду, людські дії видаються примарними, а марнота всюдисущою. Але не думаю, що в такий спосіб вступає в душу сатана, – так велить бачити світ християнська наука: як тлінну тимчасовість, марноту марнот, де все змінне й скороминуще, як трава і цвіт, що у дні минають, і де панує тільки одна пані – Смерть, яка чигає на нас щокроку, щороку, щомісяця, щоднини і щохвилини, щоб і нас, і справи наші перетворити в попіл, а собі стати мостом між буттям та вічністю.
Саме тоді, коли приходять до мене такі думки, робота починає огірчувати мені життя і я з вишуканого майстра каліграфії та малюнка стаю несусвітним ледарем, нездатним і пальцем кивнути. Тоді-то і являється до мене Око Прірви, воно, те Око, привиджується як жахне видиво, бере мене у свій приціл, воно ніби напнутий лук зі стрілою, котра щомиті може із тятиви зірватися і зі свистом полетіти в моє серце; воно є місяцем серед ночі, що розсипає проміння, і кожен промінь ніби ота стріла; воно і сонце серед дня, що пронизує моє бідолашне тіло золотими списами; воно – вистежувач моїх справ і дій, бо пливе за мною, чатуючи кожен крок; воно – павук, що розкинув павутиння й готує труту, щоб упирснути тому, хто в сіті потрапить; воно приходить у мої сни і розриває їх, розкидає, як скалки з розбитої склянки; воно, зрештою, ота Смерть – міст між життям та вічністю; воно – моє серце, що жене все повільніше й повільніше кров по тілові, і та кров зупиняє свій біг і стає холодцем. І я сам стаю ніби в холодець перетворений, а драглисте тіло моє може щомиті розпастися; кістки стають розм'якшені, а розум плиткий, ніби хмара серед неба, у якій сховано грім, блискавку, дощ і сонячні промені. Воно дивиться, те Око Прірви, із жіночих та чоловічих очей, і я починаю боятися їхньої урекливості; воно як шиба у вікні, поранена західним чи східним промінням; воно – звір чи тварина, яких несподівано лякаєшся, коли постають перед тобою; пес, що криваво зорить на тебе, ошкірюючи зуби; кабан, бик, півень чи гусак – тобто воно в усьому і всюдисуще. І я, холодцюватий, відчуваю, що мене в цьому світі тільки й тримає що холод мого остереження, інакше розтопився б і розлився смердючою калюжею і вже ніколи б не знайшов сили зібрати воду свою, тобто можливість вільно мислити й творити. Саме тоді відчував, що я, і світ, і справи світові, навіть одуховлені, – ніщо.
Але не тільки такий я бував. Приходили миті, дні, тижні, місяці, навіть роки, коли пізнавав себе іншого: істотою, по вінця налитою сонцем, воно наливало мене, як іскристою джерельною водою, світлом та енергією, і відчував я їх у кожній фібрині свого тіла. Тоді не в мене летіла стріла з лука часу, а пускав її у світ я, і тятива при тому дзвеніла й грала теплою мелодією; тоді місяць не жахав мене, бо й сам бачився налитим світлом, а дерева, облиті промінням, ніби заквітали; а земля, і трава, і споруди загадково осинювалися; тоді тіло моє аж співало, приймаючи потоки