Вирій загублених душ. Тетяна Ковтун
Читать онлайн книгу.
шкуру сала.
Приїжджих українок у Неаполі і поблизу нього вистачало. Вони були скрізь – здебільшого молоді і вродливі, слухняні, освічені, тямущі. Прибиральниці широкого профілю, куховарки, робітниці з догляду за старими. З інтимом і без нього. На прибулих задивлялося місцеве чоловіцтво. Українки радо розбирали робочі місця там, куди місцеві синьйори ніколи б не пішли працювати. Тим паче в цій місцині, за десять кілометрів від діючого вулкана, при тому, що дев’ять місяців спека сягає від тридцяти до сорока п’яти градусів вище нуля. Найбільше в Італії потребували готельних працівниць, адже туристична індустрія працює без перепочинку.
Нова покоївка не забувала подивлятися у бік вулкана. Везувій час від часу чхав, вивергаючи на довкілля тонни попелу і дихаючи жаром. Емоційні туристи аж верещали від захвату, але в готелі після цього доводилося більше прибирати. Принаймні Аня щодоби вимивала номери по дванадцять годин без перерви на обід. Але ж усі заробітчани згоджувалися на такі умови. Єдине, що не влаштовувало українок, – це упереджене ставлення до них, як до людей другого сорту. А хіба не самі в тому винні? Знали ж, що потраплять на Апенніни нелегально. Відтоді як їхня нога торкалася цього середземноморського півострова, для них і суддею, і лікарем, і батюшкою ставав пан.
Старша покоївка, низенька, смаглява, із численними бородавками на обличчі, навряд чи помилувала б Аню, якби в неї і була така можливість. Тутешні зневажали бідних іммігрантів. Джині з її примітивним баченням світу ніколи не зрозуміти, що то воно таке – для жінки, яка звикла почуватися незалежною і впевненою, присилувати себе стати на нижчу сходинку. Образ Ані Легкоступ вимагав іншого амплуа – героїні, а не гризетки. Певно, це й вирізняло її з-поміж інших підлеглих Джини, які змирилися зі своїм нижчим статусом. Старша покоївка інтуїтивно ненавиділа новеньку, в чому не було нічого дивного, адже навіть створіння з найнижчим рівнем нервової організації безпомилково реагують на небезпеку.
Аня з відчуттям майже фізичної відрази наблизилася до конторки, де сиділа старша покоївка, і поклала перед нею ключі від номерів, які прибирала.
– Ще один! – зажадала Джина, перерахувавши залізяччя.
– Там непорядок, – ламаною італійською пояснила новенька.
– У тебе скрізь непорядок.
– Послухайте, не треба мене ображати.
– Геть звідси, я подивлюся сама, – промовила, наче вирок, Джина і зсунула своє огрядне тіло з високої табуретки.
Новенька мала шанс втратити роботу: інші покоївки помітили, що вона перевитрачає мийні засоби, ще й інколи просто не прибирає кімнати. «Там була табличка «Не турбувати», – марно виправдовувалась Аня.
Джина навідалася до номера, від якого силою відібрала ключ, і побачила обірвану шторку у ванній кімнаті. «Негідниця! Не вистачало, щоб свої працівники трощили готельний інвентар. Доведеться поговорити щодо цієї… як її… Лег-ко-ступ із хазяїном.» Сильвіо обіцяв приїхати днями з Неаполя.
Аня тим часом повернулася до своєї кімнати і змахнула непрошену сльозу серветкою, що опинилася під рукою. Як прикро відчувати себе безпорадною на чужині. Це тільки в фільмах та грайливих піснях Італія видавалася безтурботною та омріяною країною. У шафі з-поміж різних дрібничок жінка знайшла свій записник, вирвала з нього аркуш і почала швидко писати. «Мамо! Сумую за тобою і моїми маленькими дівчатками, але тримаюсь. У мене не найкраща робота, начальниця – справжня звірюка, але в рідній Умані не маю й такого заробітку. Влітку приїду. Чекайте мене з гостинцями. Цілую всіх».
Італія почалася в Умані. Через знайомих Аня довідалася про манну небесну, яка падає з апеннінського вирію на обраних. Щоправда, сильно налякали повідомлення у пресі – мовляв, жінок запрошують на роботу офіціантками і покоївками, а насправді примушують бути повіями. Ключовою фразою при цьому було: через незнання іноземної мови і надмірну довірливість в українок уже на кордоні відбирають паспорти. Аня зробила все, щоб не потрапити в подібну халепу: у Києві закінчила курси італійської мови, а до Риму приїхала як туристка, із закордонним паспортом. Перед тим розвідала через знайому, яка приїздила з Італії додому, як діяти далі. Виходило, що покладатися потрібно було на фортуну. Аня планувала зійти з туристського автобуса десь поблизу Неаполя, навідатися до найближчого готелю і запитати, чи не потрібна там покоївка. Цей авантюрний сценарій залишав хоч якусь шпаринку для власної творчості, тому й припав молодій жінці до душі.
Почався пошук потрібних грошей, приблизно півтори тисячі доларів на дорогу, візу та початкові витрати. Анина мати – циганка за походженням і працівник торгівлі за професією – вдало розпорядилася запасами, які створила ще за часів економічного безладу і товарного дефіциту. На місцевий ринок тямуща Шура Курилець повитягала подарункові набори посуду і постільної білизни, якісь килимки та іграшки, ювелірні прикраси і відрізи тканин – усе, що лежало пересипане нафталіном на горищі їхнього будинку, чекаючи свого часу. Додала до виручених коштів річну плату від квартирантів – і потрібна сума лягла в модну доччину сумочку незадовго до від’їзду. Через дві доби після виснажливої поїздки автобусом, що виявився не таким