Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей. Антін Мухарський
Читать онлайн книгу.
вибухає овацією. Скандує: «Крим – то Україна!»
Звучить українізований одеський блатняк на тему «Как у нашей бабушкі отобралі чєсть».
Якось в Севастополі, а може, в Балаклаві
Прям на Дєнь Побьєди трапилася жесть:
Шестеро бандерівок-курортниць з міста Львова
В генерала КДБ відібрали честь.
ПРИСПІВ.
Ґречно дякуєм – КДБ працює,
Ґречно дякуєм – КДБ не спить,
Ґречно дякуєм – й мріє, аби знову
Ґречно дякуєм – повернуть ту мить.
Зґвалтували бідного прямо у мундирі,
Бо він коньяк «Таврічєскій» їм щедро наливав,
А прапор краснозвьоздний, бля, втопили у сортирі —
Накрив, либонь, курортників «любві дєвятий вал»!
ПРИСПІВ.
Не їсть, не п’є наш відставник – любов така зараза.
Та хрін з ним, із тим прапором, – тут іншая біда:
Накрив столи, купив коньяк, а тут така образа:
Ну хай не шість бандерівок, хоча б одна прийшла!
ПРИСПІВ.
Шукають тих бандерівок старі гебешні круки,
Шукає тих бандерівок російське ФСБ
Не через те, що алий стяг спаплюжили ті суки,
А через те, що любить сук «таваріщ» з КДБ.
«Націонал-фашистом» я став не відразу. Це тільки тепер, коли дружина публічно мене так називає, я зрозумів, що я – таки він. Бо люто ненавиджу комуняк, совок і все, що з ним пов’язано.
Мій довгий шлях до свідомого націонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пів на дванадцяту ранку у вокалістів українського естрадного ансамблю «Мрія» корінних киян Дмитра і Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кілограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього світового фашизму подія сталася у лікарні імені Калініна, чиї вікна виходили на Київський зоопарк, а саме в той бік, де містилися мавпячі вольєри. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе моє подальше життя. Адже з дитинства підсвідомо розумів, що мавпи дуже схожі на людей, а деякі люди – на мавп, що не всі люди насправді люди, а здебільшого або тварино-люди або людо-тварини, навіть якщо мають «Мерседес» С-класу, їздять на шопінг до Мілана і вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнітивний дисонанс», словом, ви мене зрозуміли…
«Кончєний фашист від самого народження!» – радісно зойкнуть у цьому місці літературні оглядачі та мистецькі критики, які регулярно поливають мене брудом на сторінках різних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремізмі. А я їм відповім: «Пішли на хуй, гламурні підараси!». І далі абсолютно чемно продовжу…
Перший мій антропологічний бонус полягав у тому, що я народився стовідсотковим білявчиком. Таке собі гарне, жирне, пухке і рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолі, на вулиці Мирній, де споконвіку живуть найлютіші київські фашисти – укри, власовці, жидобандерівці, праведники Сіону, недобитки польської шляхти, гусити, таборити, сваргуни і сварожки й навіть міфічні