Рукопис, знайдений в Аккрі. Пауло Коельйо
Читать онлайн книгу.
хом напхану папірусами. Замість віддати знайдене місцевій владі – так вимагав закон – вони вирішили продавати папіруси один по одному на ринку стародавніх речей, уникаючи в такий спосіб привертати до себе увагу уряду. Мати хлопчиків, боячись впливу «негативних енергій», спалила кілька щойно знайдених папірусів.
Наступного року з причин, не зафіксованих історією, брати посварилися. Пояснивши цей факт «негативними енергіями», мати передала знайдені рукописи одному священикові, який продав один із них Коптському музею в Каїрі. Там пергамени здобули назву, яку зберігають до сьогодні: рукописи з Наґ-Гаммаді (посилання на місто, найближче до печер, де їх було знайдено). Один з експертів музею, релігійний історик Жан Дорес зрозумів, що йому до рук потрапив важливий матеріал, й уперше опублікував його в 1948 році.
Інші пергамени почали з’являтися на чорному ринку. Незабаром єгипетський уряд усвідомив важливість відкриття тих рукописів і спробував перешкодити тому, щоб їх вивозили з країни. Після революції 1952 року більшу частину матеріалу передали Коптському музею в Каїрі й оголосили їх національним набутком. Лише один текст уникнув арешту й потрапив до бельгійського антиквара. Було кілька марних спроб продати його у Нью-Йорк і Париж, аж поки в 1951 році його придбав Інститут Карла Юнґа. Після смерті знаменитого психоаналітика пергамен, тепер відомий під назвою Кодекс Юнґа, повернувся до Каїра. Сьогодні тут зібрано близько тисячі сторінок і фрагментів із рукописів, знайдених біля Наґ-Гаммаді.
Папіруси, про які йдеться, – це грецькі переклади творів, написаних між кінцем першого сторіччя християнської ери й 180 роком після Різдва Христового, тобто нашої ери. Вони складають корпус текстів, також відомих під назвою «апокрифічні євангелії», позаяк відсутні в тій Біблії, яку ми сьогодні знаємо.
Чому ж так?
170 року після Різдва Христового єпископи зібралися, щоб визначити, які тексти входять до Нового Заповіту[1]. Критерій вибору був простий: включали до Нового Заповіту все те, що могло бути використане в боротьбі з єресями і доктринальними відмінностями, які побутували в ту епоху. Були обрані тогочасні Євангелії й усі матеріали, що відповідали головній ідеї, яку тоді вважали основою християнства. За ухваленим єпископами рішенням до Нового Заповіту увійшли книги, вказані у каноні Мураторі. Інші книги, як і знайдені в Наґ-Гаммаді, не бралися до уваги – серед них можна назвати тексти, авторство яких приписують жінці (наприклад, Євангелія Марії Магдалини), й ті, де Ісус добре усвідомлював свою божественну місію або помирав не такою жорстокою і болісною смертю.
У 1974 році англійський археолог сер Волтер Вілкінсон знайшов поблизу Наґ-Гаммаді ще один рукопис, цього разу написаний трьома мовами: арабською, гебрейською і латиною. Знаючи правила, які захищали знахідки, зроблені в тому регіоні, він передав свій текст у відділ античних експонатів Каїрського музею. Незабаром йому надійшла звідти відповідь: існувало щонайменше 155 примірників цього документа, які ходили по світу (троє з них належали музею), і всі вони були практично однакові. Завдяки радіовуглецевому датуванню, яке допомагає визначити вік органічних матеріалів, встановили, що пергамен був відносно недавній – написаний приблизно 1307 року християнської ери. Неважко було також визначити, що він походив із міста Аккра, розташованого за межами Єгипту. Тому не існувало жодних перешкод для вивезення його з країни, й сер Вілкінсон здобув письмовий дозвіл від єгипетського уряду (датований 23 листопада 1974 року) забрати його до Великобританії.
Я познайомився із сином сера Волтера Вілкінсона на Різдво 1982 року в місті Портмадоґ, у Велсі. Пам’ятаю, він тоді згадав про рукопис, знайдений його батьком, але ніхто з нас не надав тому великого значення. Ми підтримували сердечні взаємини впродовж усіх цих років, і я мав нагоду зустрітися з ним щонайменше двічі, коли відвідував ту країну в авторських турах.
30 листопада 2011 року я одержав від нього копію тексту, про який він згадував під час нашої першої зустрічі. У цій книжці я намагаюся ознайомити з ним своїх читачів.
Мені дуже хотілось би почати свою розповідь такими словами:
«Тепер, коли я перебуваю в кінці життя, хочу залишити для всіх тих, котрі прийдуть після мене, усе те, чого я навчився, коли топтав поверхню землі. Сподіваюся, це буде їм корисним».
Але, на жаль, так я написати не можу. Мені ледве виповнився двадцять один рік, маю батьків, що подарували мені любов та освіту, і жінку, яку кохаю і яка кохає мене, – але життя вирішило розлучити нас завтра, коли кожен із нас муситиме податися в світ у пошуках свого шляху, своєї долі або свого способу дивитись у вічі смерті.
Для нашої родини сьогодні день 14 липня 1099 року. Для родини Якова, мого друга дитинства, з яким я розважався на вулицях Єрусалима, ми перебуваємо в році 4859 – він дуже любить нагадувати, що юдейська релігія давніша, ніж моя. Для шановного Ібн аль-Асира, який усе своє життя вивчав історію, що тепер наближається до кінця, незабаром має завершитися 492 рік. Ми живемо за різними календарями,
За офіційною версією канон Нового Заповіту було визначено на Ліокідійському соборі 343 р. (