Налагодивсь отсе поему віршувать,

      Кого ж би то мені та за героя взять?

      У нас тепер, що рік — то все нові герої

      Роздивимось, аж ні! Не Гектори се з Трої

      Не хочу славити пройдисвітів таких

      Старий друг Дон-Жуан далеко лучче їх —

      Той, що на сцені в нас колись гуляв, крутився,

      Аж покіль до чортяк у пекло провалився.

      Як ще не проявивсь Агамемнон Атрід,

      Багацько лицарів і мудрих бачив світ

      Та й навпісля сього царя царів бувало

      Хоч не зовсім таких, а все-таки чимало,

      Та через те, що їх поет не виспівав,

      Усіх їх до дного народ позабував.

      Нікому з них ганьби я не чиню й догану,

      А пісню все-таки співаю Дон-Жуану.

      Родився Дон-Жуан в Севіллях осяйних,

      Ніде нема жінок і апельсин таких,

      Кому не довелось в Севіллях пробувати

      Не довелось, мовляв, і дивам дивувати

      У шпана города другого не знайти,

      Пріч Кадікса хіба, такої красоти,

      Ріка Гвадалквівір текла повіз палати,

      Де жив Жуанів рід — отець його і мати.

      Отець його, дон Хоз, був бравий дворянин,

      Дворянський рід його ні мур, ні жидовини

      Не сплямував своїм покривенством поганим

      Із готів-пращурів бував знай правоправним,

      Ніколи на коня хто луччий не сідав,

      Ніколи і з коня значніший не зсідав.

      Отсей же то дон Хоз вродив мого Жуана,

      А той вродив… та ще про се казати рано.

      Під пару ж Хозові і Хозиха була.

      Письменства всякого і мудрощів дійшла:

      Якою б мовою науку ні назвати,

      Все знала. Із її умом хіба зрівняти

      Єї ж і серце; бо й великого ума

      Людина, чуючи, красніла з сорома,

      А добродітельна на неї позирала

      І мовчки з зависті до неї умирала.

      У памяті її ніхто не бачив дна,

      Мов актор, знала всі комедії вона,

      Коли б хто роль свою забув слебезувати,

      Могла б вона йому напамять проказати.

      І той, хто синії панчохи поучав,

      Як бог сей світ создав, як чорт на бога встав,

      І той — здалось би нам — не тямить ні белмеза,

      Така промовиста була донна Інеза.

      У математиці кохалася найбільш,

      Великодушієм пишалася незгірш,

      В розмовах сипала аттічеською сіллю,

      В високих помислах зближалась к божевіллю,

      Сказати коротко: проявою була.

      Носила каніфас ізранку, а прийшла

      Вечірняя пора — шовками шелестіла,

      Та їх прописувать не поетичне діло.

      Латину знала, се єсть — тілько «Отче наш»,

      І греччину також, не вельми то гаразд,

      Романи деякі в францужині читала,

      Хоч, розмовляючи, подекуди й кульгала,

      Не вельми вбилася і в шпанчину свою.

      Бо темна ніч її була, — на тім стою,

      Проблемами її химерними сповняла,

      Немов таємність їй поваги надавала.

      Єврейський і аглицький вподобала язик,

      Ще й аналогію знаходила між них.

      На Біблії вона сю думку обпирала,

      Хоч Біблія мені того й не доказала.

      Дарма, нехай і так: нема в тому гріха,

      Як хто не вичитав священного стиха.

      Дивуюсь