Старі гультяї. Іван Нечуй-Левицький
Читать онлайн книгу.
>
Старі гультяї
І
Які пишні левади та огороди в селі Трушках, в Васильківщині, з початку літа! І по долині над довгим ставом, і по обидва береги річки Раставиці, скрізь розляглись левади та огороди, неначе зелене море. Раставиця звивається та шумить між зеленими вербами, неначе тече довгим звивчастим коридором, то розливає воду по широких, плисковатих мілинах, то знов збирає докупи розлиту воду і знов ховається між двома зеленими вербовими стінами, високими, дрібчастими та пухкими, неначе обсипаними зеленим пір’ям.
Сукупні левади та городи, неперегороджені тинами, ледве-ледве піднімаються вгору й зеленіють попід садками, попід клунями та хатами. Яка пишна та буйна зелень схопилась на тих городах! Там темніють довгі смуги картоплі, зверху обсипані білим цвітом, неначе потрушені сніжинками; там лиснять червоно-зелені буряки, а рядом зеленіють смуги попелястого дрібчастого маку. Нанизу, попід вербами мріють темно-зелені смуги кучерявих конопель, а подекуди на левадах сизіють жита. І на це зелене, бадиллясте, соковите та лисніюче море неначе зверху впав дощ з жовтих соняшників. А подекуди лиснять червоні та білі грядки маківок, пронизаних сонцем, неначе ті маківки повироблювані з прозорого скла.
Сонце грає промінням. Марево дрижить над огородами, над вербами. Соняшники сяють, наче пучки сонячного проміння, густо розкидані по зеленому морі. І над тим зеленим морем синє-синє чисте небо, неначе напнутий намет з тонкого синього шовку. В траві, в коноплях, на левадах тріщать коники. Пташки та соловейки в вербах аж лящать, неначе дружки на весіллі. Бджоли гудуть в пасіках, на соняшниках, на квітках. Усе неначе мліє од щастя, од збитків життя, справляє якесь велике свято невгамованими піснями, щебетом, свистам та криками кохання, веселості.
Нижче од ставка за широким спустом на греблі річка розійшлася на дві течії. Між двома течіями розлігся довгий плисковатий острів. Його звуть на селі Осередком. Кругом Осередку скрізь густі верби, неначе його хто оповив зеленим густим вінком. Через Осередок йде одним одна вулиця. Серед самого Осередку, над річкою в береговині була давня держава діда Дороша Грицая. За хатою розстеляється чималий город, а далі над берегом зеленіє левада. В леваді, над річкою розрісся густий садок, як ліс. Старі яблуні, сливи, вишні та черешні набігли над саму Раставицю, спинились над берегом, змішались докупи з високими вербами, неначе намагались заглянути крізь верби в бистру воду проворної річки. Старі, віковічні, дикі груші росли коло самої хати, попростягали гілки до самого причілка і неначе заглядали в старі невеличкі віконця.
В старій хаті жив дід Грицай з бабою Оришкою. Дід Грицай мав одним одного сина. Син оженився й помер, а його жінка швидко вийшла заміж удруге. Дід та баба зосталися вдвох на старості літ, неначе сиротами.
Раз після Петра, в ясний гарячий день, до діда Грицая зійшлися гості, та все старі діди та баби.
В одчинені двері вийшла в садок баба Оришка. Вона винесла двоє ряден і простелила їх на траві в холодку, під грушами. Слідком за бабою вийшов з хати дід Грицай, в одній сорочці, в крамних синіх штанях. Дід був кремезний та поставний: високий на зріст, сивуватий, кучерявий, повновидий та рум’яний. Кругленькі, рожеві, пухкі, як пампушки, щоки неначе понадимались, як у малої ситої дитини. На щоках густо червоніли рожеві тонкі жилки. Карі, веселі, круглі очі були блискучі й жваві. Було знать по веселих очах, по веселому видові, що дід вже вихилив не одну чарку горілки. Грицай ніс в руках здорову пляшку горілки. В пляшці червонів стрючок перчиці. В другій руці дід держав чарку.
Слідком за дідом з дверей неначе посипалась, як з мішка, ціла компанія дідів та бабів. Баби несли закуску на тарілках. Одна несла полумисок з огірками, друга — тарілку з салом, третя несла хліб та ніж.
— Отут під грушами, в холодочку, нам буде краще, ніж у хаті! Сідайте, мої гостоньки любі та милії — припрошував дідГрицай,трохи шепеляючи: дід був жвавий, проворний, говорючий, говорив швидко, неначе шаткував язиком капусту, а як він говорив, то все крутив головою, аж посічені кучері тряслися, неначе їх напала пропасниця.
— Ой, гарно ж тут в діда в садку! — обізвалась одним одна між бабами молодиця, Варка Мотузиха.
— Ой господи, як гарно тут в діда! — обізвався Дмитро Мотуз, її чоловік, одним один не старий чоловік між сивобородими дідами.
Усі баби й діди обсіли кругом двох ряден, підобгавши під себе ноги. На ряднах поставили пляшку, тарілки з закускою та чарки. Баба Грицаїха винесла миску пирогів і сільничку. Вона вгніздилась на траві, підобгавши під себе ноги, і важко зітхнула, неначе втомилась од біганини та тяганини, вітаючи гостей.
Дмитро Мотуз, вже чоловік літній, високий, чорнявий, з довгими вусами, з тихими розумними очима, став у діда Грицая за плечима. Йому не хотілось сідать та пити по чарці. Інші думи були в його в голові. Він похилив голову, згорнувши руки на грудях, і втупив очі в біле рядно, в пляшки та чарки. Але він навіть не примічав ні тих пляшок, ні бабів та дідів, навіть забув про самого гулячого, безжурного діда Дороша Грицая. Дід Грицай озирнувся на Мотуза.
— Та сідай же, Дмитре, та вже