На дубі сидячи, Зозуля куковала:

      «Що за годи тепер, зовсім не можна жить!

      Одколи, як тепло вже стало,

      А гусені нема, черви зовсім так мало.

      Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».

      «Нащо вам так квилить, мій боже милий? —

      Снігир Зозулю перебив, —

      Коли б я мав ваш стан і сили,

      Оцю я погань би не їв,

      Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив

      Собі щодня шматок м’ясця.

      От кобець — менший вас, а їсти як захоче:

      Летить — і душить горобця.

      Зате він з голоду ніколи не нудився».

      «Дурний! дурний! а в школі вчився! —

      Зозуля Снігиру в одвіт,

      — Замісто горобця я з’їм жуків десяток

      — Да гусені, черви десятків три в наддаток

      — І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,

      — Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,

      Живе собі, як панна,

      Гуляє у садку, нічого не псує,

      По гілочках намистечко кує,

      Да скілько літ кому прожить віщує;

      Нехай же здумаю… да що тобі й казать!

      Хоч злидні в пірї обідрать,

      Ввесь птичий рід зарепетує:

      «Зозуля м’ясо жре,

      Зозуля хищний птах!

      Троха чи не бажа вона Орла і з’їсти!»

      Прощай тоді моє життя в садах!

      Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,

      Так лучче ж тута жить — да зводить черв’ячків».

      Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,

      Про його розпитай панів,

      А не питай у простого народа.

      Лисичка подала у суд таку бумагу:

      Що бачила вона, як попеластий Віл

      На панській винниці пив, як мошенник, брагу,

      Їв сіно, і овес, і сіль.

      Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

      Давай вони його по-своєму судить

      Трохи не цілі сутки.

      «Як можна гріх такий зробить!

      Воно було б зовсім не диво,

      Коли б він їв собі м’ясиво», —