Примарні камениці і коші подвір’їв,

      мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,

      провалля ночі, що його ніхто не зміряв,

      і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.

      Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,

      коротка, проста записка: «Ніхто не винен,

      злочинця не шукати!» Йде у тихих лаптях,

      мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

      З розкритих проводів букетом синя пара,

      із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.

      З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,

      примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

      Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,

      і шепіт божевілля два серця колише

      з-під дна свідомості.

      І ніч у вир шалений!

      І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

      На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,

      сідає миша місячна — цинічна й куца,

      і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,

      в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.

      Похилений над ними синій янгол газу

      вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,

      і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,

      аж спаляться, немов останні краплі спирту. 

      Де, заламавши руки сині,

      рятунку кличе ніч намарне,

      колишуться п’яниці й тіні

      біля кульгавої ліхтарні.

      Блакитним квітом похилившись,

      ліхтарня, мов лілея в’яне,

      і світ недійсний, тільки миші

      ведуть шевців на місяць п’яних.

      В корчмі із зорями й дзвінками,

      де лупії і сажотруси

      співають гімни над склянками

      і славлять ніч і чар спокуси.

      Крива ядуха пані смутку,

      схиляючись до касопорців

      обличчям зморщеним, мов губка,

      фальшиві карти в пальцях корчить.

      Оперши лікті у задумі,

      нічного промислу любимці

      пливуть на плахтах диму й шуму

      під лопіт зір у скрипки скриньці.

      В кублі химер, верзінь, наруги

      під хлип свічок — тремтливих птахів

      ворожать лупіям папуги,

      і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.

      Знічев’я плачуть горлорізи

      і сповідаються горілці,

      і, мов павук, у горло лізе

      забутий спів, подертий в кільця.

      Знов сажотруси стягом гімну

      життя похвалу залопочуть.

      Хто це у кухоль знагла гримнув

      ….?

      Чарки, мов птахи, відлітають

      понад столами, попід стелю

      лопочуть крилами скляними,

      дзвінками грають понад синім

      кущем димів, що корчму стелять.

      Зів’яла вже зоря остання,

      і місяць теж зів’яти мусів,

      та в черепа розбитій мушлі

      шумить і плеще аж до рання

      хор лупіїв і сажотрусів.

      Ось бубон ранку — кругле сонце

      до маршу будить вояків.

      Лопочуть верблі по казармах,

      весна тріпочеться, мов спів,