«Я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені».

      «Я – закоханий в житті поганин».

      «Привітання життя». З першої книжки «Привітання життя».

      Червоні клени й клени срібні,

      над кленами весна і вітер.

      Дочасності красо незглибна,

      невже ж тобою не п’яніти?

      Я, сонцеві життя продавши

      за сто червінців божевілля,

      захоплений поганин завжди,

      поет весняного похмілля.

      Стрільчастий день, прозорий холод

      і вся невпійманість краси.

      Широко креслиш пісні коло.

      Ех, пахне ранок. Срібло й синь.

      Душа острунена й зелена.

      Сміється сніг, сміюся я.

      Червоним сонця веретеном

      закрутить молоде хлоп’я.

      Почалось так: упився я

      від перших власних строф похмілля.

      Був тільки місяць дружбою

      на мому з піснею весіллі.

      Як сталось те, як задзвеніло,

      сказать не вмів оцього вам би,

      коли б так серце не горіло.

      Так народились перші ямби.

      Слова не тесані в гамарні,

      слова, осріблені в вогні.

      Складають радісні пісні

      в весни заквітчаній друкарні.

      Заснули люди в чорнім місті,

      під ковдрами леліють сни.

      Твоєї мрії не помістить

      цей світ безкраїй та тісний.

      Замовкли голоси охриплі,

      і спокій крила розпина,

      і північ зерна маку сипле,

      та не для тебе тишина.

      І ось дрібний чорнявий хлопець

      підніс долоні до чола.

      Ні, суті світу ти не схопиш,

      не вирвеш віршем корінь зла.

      Мої дні жорстокі та холодні

      полину навіяли в пісні,

      потонули обрії в безодні

      чорної весни.

      Знов підказує мені до вуха

      слів спокуслива, похмільна їдь,

      що поглине серце завірюха,

      хоч би мимохіть.

      Так складатиму в дні анестезії

      цю отруйну дань моїм часам,

      бо дарма: гірке вино поезії

      мушу пити сам.

      Нерозумна мрія зрадно кличе,

      знаю, що омана це й фантом:

      хочу вирізьбити днів обличчя

      вірша долотом.

      Там хата білена, й осніжені каштани,

      і місяць, наче сторож, ходить коло хати.

      Це не сторінка з давнього роману,

      це спомин хлопця, що не вмів кохати.

      Мов дві гілки ліщини, розійшлись дороги,

      і вечір сині тіні кидає на воду.

      Окремо в бурях пристрасті й знемоги

      п’ємо життя печальну насолоду.

      Весно – слов’янко синьоока,

      тобі мої пісні складаю!

      Вода шумить у сто потоках,

      що з дна сріблистим мохом сяють.

      Направо льон і льон наліво,

      дібровою весілля їде.

      Скрипки окрилюються співом,

      і дзвонять тарілки із міді.

      Розкотисті музики грають,

      свячене сонце в короваю.

      Весна весільна і п’янлива,

      червоний клен, мов стяг.

      Це ти мене заворожила

      на смерть і на життя.

      Крутиться світ весняний і зелений.

      Ясень співає, і серце співа.

      Пісня натхненним кружля веретеном,

      на веретені срібляться слова.

      Ясень, осяяний сонцем, упився,

      перстень натхнення на серці тремтить.

      Гей же, п’яний, і лети, і крутися,

      пісне моїх двадцятьох і трьох літ!.

      Каштани в ранок сивий, попелястий

      шуміли над твоїм вікном.

      Ти встав, щоб далі ткати, далі прясти

      турбот,