Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
цих годинниках стікав від миті майбутньої смерті.
Цікаво, яким стане життя людей, чи стане воно іншим, кращим, якщо при народженні кожному з нас даватимуть такі годинники? Бажано, із зозульками…
Доктор Спок
А я не знаю, що сказати. А коли не знаєш, що сказати, краще процитувати когось відомого. Здається, Мірча Еліаде зараз саме той, хто потрібен: «…Коли в людини з'являється відчуття, що вона загубила ключ від власного існування, коли людина більше не знає, для чого жити, тоді це цілком релігійна проблема, тому що лише у релігії – відповідь на головне питання: в чому сенс життя?»
Можете, до речі, взяти за епіграф. Він, як будь-який епіграф, навряд чи щось пояснює, зате може напустити інтелектуального туману!
Макс
14. Бомба
Спочатку найважчим видавалося знайти бомбу. Адже тепер не початок 90-х, коли майже на всьому просторі колишнього СРСР точилися війни, і не Московія, де й досі стріляють. Україна – мирна країна, і тут уже давно нікого, на превеликий мій жаль, не запускали в повітря таким чином. Ну, от подумайте самі, де б ви шукали пластикову вибухівку в невеликому місті, беручи до уваги те, що ви аж ніяк не пов'язані, наприклад, зі збройними силами, а ваш дядько не працює, наприклад, на тротиловій фабриці? Тобто ви в цьому плані – пересічний громадянин, так би мовити, маленький українець у пошуках бомби. При тому що вона повинна вибухнути саме в ту мить, коли вам треба, і розірвати на шматки саме того, кого вам треба. Бо помилці точно ніхто не зарадить, а невдача лише підкреслить загальну безпорадність. Убити ворога – велика честь, а вбити акуратно і з першого разу – високий обов'язок.
Я називаю вибухівку бомбою для солідності, вважайте, це мій персональний терористичний сленґ. Я витратив на її пошуки певний час і певні гроші, зате тепер вона займає своє законне місце: на нашому стадіоні, у VIP-ложі, під шикарним шкіряним кріслом, – і чекає на свій святковий вихід. А я сиджу тут, на даху дев'ятиповерхового будинку, серед безлічі металевих антен різного призначення й використання, стискаю в руках пульт і також чекаю. Тепер-бо я розумію, що найважче – натиснути кнопку. Усього-то.
Знаєте, інколи я навіть люблю його. Того, хто за кілька хвилин має злетіти в повітря. За роки спостережень я зріднився з ним, як із братом, я розумію кожний його вчинок, а все його життя видається гідним поваги. Можливо, це тому, що він скоро помре, а я – наче СНІД або рак, процес, який не можна спинити… Я – смертельна хвороба, яка співчуває хворому.
Насправді Він зовсім не такий поганий, як думає більшість людей. До речі, я дійшов висновку, що більшість із цієї більшості просто заздрять Йому. Я навіть уже ні в чому Його не звинувачую! Тепер я вважаю, що Він така ж випадкова жертва закономірності, як і я. Якщо Він є, то смерті немає. Якщо Бога немає, то є смерть. Логічно, чи не так?
Головне, я зрозумів одну просту річ – ніякого добра не існує. Є лише зло, точніше, три різновиди зла. Зло абсолютне, велике зло і маленьке зло – ми обираємо поміж ними; і для того, щоб не було так болісно, одне з них ми на деякий час призначаємо добром. Абсолютне зло майже недосяжне для усвідомлення, воно – в самій природі речей, у самій природі світу, у природі людини, воно – її сутність. Тому хоч яке зло я оце знищу, то однаково вчиню правильно. Більше того, вбиваючи людину, я вбиваю і частину абсолютного зла. Це не виправдання, а лише версія, притому недолуга, бо зрозуміло, що з цього випливає – для того, щоб знищити абсолютне зло, треба знищити абсолютно всіх людей, а це – абсурд, нонсенс. Тому я зупиняюсь на цій думці; я не філософ, хай інші провокують вас далі. Я лише дійшов банального висновку, що змінити в цьому грьобаному світі нічого не можна, бо немає жодного сенсу міняти зло на зло. Світ завжди був – є і буде – несправедливим. Нам хіба що лишається жити думкою, що там, десь, колись, потім, сто разів потім, буде інший, справедливіший Суд і справедливіший Світ. Яка маячня. Але ми втішаємося хоча б цим.
Колись, якщо пам'ятаєте, зі мною в потязі подорожували двоє янголів. Тепер мене супроводжують двоє маленьких чортенят. І ті й інші, як могли, боролися за моє життя, за мою душу, але рахунок у них зрештою вийшов нічийним. І тепер, у такий відповідальний момент, було б несправедливо надавати перевагу кому-небудь: це як пенальті на останній секунді матчу… Тому я придбав дві бомби. Одна, я вже казав, там, на стадіоні, під кріслом, а друга – тут, у мене, причеплена до ременя. Пульт змонтовано так, що спрямований на вибух сигнал змінюється кілька разів на хвилину. Тому, коли я натисну на кнопку, ніхто не може знати, де станеться за секунду вибух: тут, на даху, чи там, у VIP-ложі стадіону; тож наші шанси рівні: 50 на 50… Чекайте, тільки-но послухайте нарешті: «Шановні глядачі!..» Який глибокий приємний баритон! «…На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу “!!!” пан X.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!
Остап
Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години – добами.
Рейс Делі—Ташкент – Київ затримували, але Остап навчився чекати, і тому затримка на три години – що таке три години? – не дуже турбувала.
Але