.
Читать онлайн книгу.
сь наче здмухнув їх, ці зірочки, зі своєї величезної холодної долоні, і вони слухняно полетіли донизу, збиваючись у сонні цукрові замети або відбиваючись у склі мого вікна смішними і складними символами чудернацької абетки. Здавалося, що невідомий ім’ярек, отак поздоровивши місто, яке відсвяткувало Різдво, тепер ще й зажадав відобразитися у шибці мого вікна, аби зазирнути в мій зошит і прочитати заключні рядки щойно закінченого роману.
«Хто вирішив, що час іде?» – роздумував я, намагаючись не загубити головного сенсу віконного скла, здогадуючись, що, можливо, воно і мій роман – це взаємне відображення і усталеність двох різних абеток однієї первинної мови.
«Хіба так ідуть?» – поблажливо запитав я радше самого себе, ніж кого б там не було. – Хіба так ходять? Так – зневажливо сходять: жінка, яка не кохає, ворог, який не поважає, критик, який не зневажає… А йдуть і ходять – хіба ж так?»
«Але якби не мій зошит – чи мали б ви сенс?»
«Втім, що я тлумачу про сенс? Там, звідки ці зірочки, про сенс, надіюся, знають набагато більше, але, боюся, – зовсім по-іншому…»
«Тоді навіщо і для кого оця моя абетка, якщо вже є ваша? І ви сходите завжди, безвідносно до того – існуватиму я чи ні…»
«… І будете спадати на місто, що відсвяткувало Різдво і готується стрічати Новий рік, – новий рік…»
«І не помітите, що у вікні в новому році буде хтось інший, не той, що торік, і не спитаєте: а де ж той, що був?»
«Чи можу я в своєму зошиті явити щось, про що би ви не відали, чого не торкалися?»
Я постукав пальцями по обкладинці зошита, де ще й досі не було назви мого роману, і, розгорнувши рукопис навздогад, на одній з римських цифр, знову позирнув у вікно.
«Втім, ви ж тут, хоча і потойбіч вікна, якого для вас не існує. Хай же не буде його існувати і для мене, – тоді ви зможете перекласти на свою потойбічну (чи нашу спільну?) мову зміст мого зошита».
«…І ми з вами нарешті знайдемо моєму романові справжню назву».
«А якщо ви все ж таки прийшли до мене, значить, ходять і так, а отже, не такі вже ви й зневажливі, якщо не уявляти межи нами вікно…»
«Отак. А я не вірив».
Книги дивилися на мене зі своєї шафи і теж зазирали в мій, поки що безіменний, зошит, сторінки якого списано недолугими словами і майже беззмістовними римськими цифрами.
Книги дивилися із шафи: розгадана – не мною, але для мене, – стара книга у перламутровій палітурці, і ці – мої улюблені – вони допомагають мені тим, що, найголовніше, – не заважають. І ця… я ще не цілком зрозумів її призначення, але до кінця мого зошита, можливо зрозумію… А інакше і писати мій зошит було би справою ризикованою, невиправданою… Та, зрештою, хіба це я писав його?
Я дивився повз мій зошит і думав, що, звичайно, він уже існував колись, тож мені треба було тільки віднайти його. Тому-то я й зібрався колись на пошуки невідомо чого – як середньовічний мореплавець на пошуки старої землі, яка, якщо поталанить і постаратися, виявиться новою, при чому для всіх.
«Мабуть, я щасливіший за багатьох моїх колег-капітанів, бо знайшов, і ось тепер моєму зошитові не вистачає тільки назви, щоб стати книгою! – з порцією здорової самовпевненості вирішив я. – Звичайно, можна було б залишити все як є: якщо, скажімо, можлива поема без героя, то чому ж не може бути роману без назви?»
Але ні, я таки назву свій зошит. Я обов’язково назву його. І вони мені в цьому допоможуть, тім більше, що я вже прибрав шибку, яка нас розділяла. Інакше – як же холодна жінка, жорстокий ворог, байдужий критик вирішать для себе і для світу, що мій зошит не вартий прочитання? Якщо автор має ім’я, а його творіння – назву, то легко сказати, що все інше знати і не треба. А якщо імені та назви немає, то доведеться читати і, тільки прочитавши, сказати світові, що читати не має сенсу.
Щоправда, інколи початок буває таким схожим на назву, що й підмінює його…
Але я знаю, моєму романові назва необхідна – бо початок не просто не замінює і не передбачає його, а навіть зовсім навпаки.
І
На початку – місто готується до Нового року, а вже потому, відсвяткувавши Новий рік, почне готуватися до Різдва… Але замість бажань, які несамохіть загадувалися б у такт майже забутим зірочками, вона думала про те, що справжніх бажань у неї, відверто кажучи, вже давно немає. І якби замість традиційної похмурої мряки на місто раптом зійшли снігові зірочки, загадувати було б нема чого.
«Цікаво, – подумала вона, входячи до тролейбуса і машинально перевіряючи наявність сумочки, яка нікуди не поділася, – цікаво, як вміло природа допомагає тим, кому нічого не потрібно. Було б що загадувати – зірки б не примусили себе чекати».
В тролейбусі, на щастя, було майже порожньо – і біля вікна, і поряд.
«А було ж усе-таки бажання! – посміхнулася вона, як зазвичай, притискаючись до вікна, що захищало її від вулиці, і вже спокійніше дивлячись на будівлю та на паркан лікарні, які залишалися за зачиненими дверима тролейбуса. – Бажання було, я пам’ятаю».
Вона відкрила книгу, що нагадувала мій зошит, але, мені