Кава-сутра. Василь Врублевський

Читать онлайн книгу.

Кава-сутра - Василь Врублевський


Скачать книгу
s>

      Шафа. Журнальний столик. Два стільці. Крісло-гойдалка. Диван.

      Чоловік років сорока (із невеликим доважком). Сидить на дивані і гортає журнальчика. Гортає мляво, ніби знічев’я. Вряди-годи, одначе, на обличчі його з’являється щось віддалено подібне на зацікавленість. Але й направду – лише віддалено подібне. Схоже, цим гортанням він просто збавляє час.

      Думки його (і це вже не здогад, а очевидність) кошлатяться деінде. Найвірогідніше – вони невловимі навіть для нього самого, й навряд чи зміг би він із певністю сказати, де вони саме, які вони і про що…

      Та ось раптом чоловік міниться в очах, брови смикаються, губи стискаються.

      Подив? Збентега? Неймовірність негаданого відкриття? Враженість і ураженість тим відкриттям? Спалах?

      Так, спалах. Але: чого? Не банального ж прозріння!..

      Він і сам нічого з того не розуміє, йому несила те збагнути. Якби зміг, якби здужав збагнути – то й насправді було б… ніщо інше, як банальне прозріння…

      Поволі, неквапно плине час.

      Поволі, неквапно сіпаються чоловікові вуста. І здається, немовби все в ньому тільки й чекало цього заледве помітного поруху, бо одразу ж по тому чоловік рвучко смикає плечем (ніби стріпує заціпеніння), відкладає убік чтиво і тихо, умиротворено, навдивовиж рівним голосом промовляє:

      «Жінкам, котрі люблять мене,

      Це безумне безумство прощаю, —

      Бо ж не відають, що творять!»

      Якийсь (зовсім недовгий) час сидить у задумі. Затим на вуста набігає посмішка, в якій однаковою мірою можна розгледіти і зверхність, і розгубленість, і… і… Та все що завгодно!

      Побіч, із дверей, виставивши поперед себе тацю, з’являється («Випливає лебідочка біла на плесо, де лебідь чека…») Ната.

      НАТА. А ось і я!

      РОМАН. Нарешті!

      НАТА. Що, знудився?

      РОМАН. А як ти гадаєш?

      НАТА. Я не циганка, щоб гадати. Я знаю, що знудився. Але, погодься, моєї вини у цьому ніц нєма – ти ж прийшов так несподівано, без попередження! (Ставить тацю на стіл). На жаль, нічого не вдієш: хочеш не хочеш, а доведеться ще трішечки понудьгувати – я знову щезаю у напрямку кухні.

      РОМАН. Це зайве! Не треба нічого видумувати, я не голодний.

      НАТА. Мене це не обходить. Маю ґандж приймати гостей як годиться.

      РОМАН. Облиш, який ще гість! Зайшов просто посидіти з тобою, побалакати…

      НАТА. Що, тільки побалакати?

      Сідає з протилежного краю дивана, розгладжує на колінах квітчастий халат.

      РОМАН. Ну… Не тільки…

      НАТА. Цікаво-цікаво! А що ще?

      РОМАН. Давно не бачилися… Скучив…

      НАТА. Навіть так?

      РОМАН. Так…

      НАТА. Ох, який пасаж! Ще трохи – і повірю.

      РОМАН (здивовано). Про що це ти?

      НАТА. Та все про те ж!

      Закидає голову, заплющує очі і, схрестивши долоні внизу живота, декламує:

      А лібідо після обіду

      Втамування, либонь, вимагає.

      Втамувати лібідо після обіду —

      Все одно що утрапить до раю!

      РОМАН (розгублено). О!.. Ти… Ти…

      НАТА. Ну-ну, не затинайся! Це не в твоєму стилі!

      РОМАН. Ти непередбачувана…

      НАТА. Хіба це погано? Кажуть же: чим більше в жінці непередбачуваного, тим вона бажаніша…

      РОМАН (робить спробу перейнятися її настроєм). Так-то воно так, одначе…

      НАТА. Що – одначе?

      РОМАН. Дивно! Цей вірш… З яких це пір ти стала захоплюватися поезією?

      НАТА. А що, це кепсько?

      РОМАН. Кепсько? Ні! Але… Ти змінилася…

      НАТА. На краще? На гірше?

      РОМАН. Розкутішою стала…

      НАТА. Тобі це не подобається?

      РОМАН. Та ні, ні… Тобто, навряд…

      НАТА. Тебе не збагнути! Не погано, але й не добре… Якась суцільна невизначеність. Зате ти не змінився. Аніскілечки! Ні на граминку!

      РОМАН. А що ж ти хочеш? Я вже давно не хлопчик. У моєму віці належить остерігатися різких рухів…

      НАТА. Твоя дотепність, любий, не вражає! Власне, це й не дотепність навіть, а лише намагання виглядати дотепним. Цілковито даремне, зауваж, намагання.

      РОМАН. Даремне?

      НАТА. Атож, даремне! Бо годі сподіватися на успіх: нещира, награна бадьорість не викличе в моїй душі нічого з того, на що ти сподівався б!

      РОМАН


Скачать книгу