Провідник. Світлана Румянцева
Читать онлайн книгу.
убами-велетнями, обстежив кожен бузковий кущ.
Он там, у затінку, стоїть широка лава зі спинкою, з ніжками, схожими на левові лапи, біля яких собака часто спочивав, ховаючись від спекотного полуденного сонця. А на цьому місці після дощу завжди утворювалася велика, брудна і така спокуслива калюжа. О, як йому діставалося від хазяїв через ту калюжу! Якщо інші собаки меланхолійно підходили до неї, нібито для того, щоб попити води, а насправді помилуватися своїм відображенням, то йому, красеню, розумнику та володарю загадкового й найщасливішого у світі імені, вся ця маячня була ні до чого. Він просто розбігався і з особливою насолодою щодуху перетинав калюжу, полохаючи місцевих голубів та оббризкуючи перехожих роззяв…
– Лакі! Куди ж ти побіг? Час вертатися! – знов пролунав приємний юнацький голос.
Собака зробив останнє шалене коло, на хвильку затримався біля улюбленого дубу й з переможним виглядом підбіг до хазяїна. Молодий хлопець схвально поплескав собаку по спині.
– Молодець, Лакі. Дякую тобі за підтримку. Я теж дуже радий. Ходімо вже додому.
Шлях, що веде до рідної домівки, яким би довгим він не був, завжди приємний. Принаймні, так стверджують філософи. Хлопець і собака йшли повільно, бажаючи вдосталь насолодитися п’янкими запахами та неповторними звуками природи, що тільки-но прокинулася після зимової тиші. Пес трохи притих, він вже не гасав по дорозі, проте продовжував пильно придивлятися.
У парку майже нічого не змінилось, та й що могло змінитися за півтора роки? Хіба що кущі набули іншої форми та трохи підросли дерева. Так, дерева підросли. Он той маленький каштан раніше не утворював тіні.
Друзі вийшли з парку та попрямували неширокою дорогою, що пролягала уздовж затишного спального району, розташованого в південній частині містечка. Вулиця, попри свої незначні розміри, слугувала для тутешніх мешканців основною життєво-необхідною магістраллю, а через свою віддаленість від міської метушні, була тихою і часом малолюдною. Немов молодий весняний струмок, що взявся невідомо звідки, вулиця грайливо, майже кокетливо звивалася, повертаючи то ліворуч, то праворуч, потім зненацька випрямлялася, немов натягнута струна, і далі пролягала рівною широкою стрічкою.
З обох її «берегів» в оточенні фруктових дерев стояли одно- та двоповерхові цегляні будинки з просторими подвір’ями, які господарі використовували на свій смак і розсуд. Двори відділялися один від одного невисокими дерев’яними парканами чи живоплотом, що мальовниче виглядав навесні та влітку.
Мешканці району мали різні професії та уподобання, але незвична природна тиша вабила сюди людей творчих. Недарма тут проживали письменники, художники, поети та інші митці. Подейкували, що повітря тут було якесь особливе, розряджене, як у горах, насичене киснем та настільки просякнуте якимось творчим потенціалом, що звичайні трудяги (а були серед них і пожежники, і продавці, і поштарі) рано чи пізно починали захоплюватися мистецтвом.
Неквапливо крокуючи вулицею, юнак та його чотирилапий друг завважили неподалік кумедного дядечка, який із особливим натхненням поливав із великої лійки свої квіти, мурликаючи собі під ніс. Якісь молодики у спортивному одязі та навушниках здійснювали ранкову пробіжку й теж щось приспівували у такт музиці, яку чули лише вони. На одному із яскраво-зелених ганків порсалася літня жіночка. Вона витягала з горшиків квітучу розсаду і висаджувала її у землю. Раз у раз вона підіймала голову та замріяно прислухалася до звуків фортепіано, що лунали із сусіднього будинку.
– Вітаю тебе, Романе! – весело промовила жінка, піднімаючись з колін та повільно розгинаючи затерплу спину. – Привіт, Лакі, мій любчику!
– Доброго ранку, пані Лідіє! – привітався хлопець, підходячи до паркану, а собака тим часом жваво проліз у прочинену хвіртку, нахабно вибрався на квіткову клумбу, де щойно кипіла робота, і заходився обнюхувати садові приладдя. – Як ваше здоров’я? Погода сьогодні гарна.
– Тримаємось, – бадьоро відповіла стара пані, поправляючи неслухняне пасмо сивого волосся, що вибилося з-під хустинки. – А погода, ти ж знаєш, у нас завжди чудова.
Вони ще трохи потеревенили, не помічаючи (а може й не бажаючи помічати) того, як Лакі повільно, але з методичною наполегливістю копирсався у вологій землі й вже встиг вирити лапами неглибоку ямку.
– Уявляєш, Романе, той старий будинок, що стоїть майже навпроти вашого, досі порожній, – зауважила пані Лідія.
– Дивно. Мене особисто він завжди приваблював. Невже досі нікому не спав на око? – розмірковував хлопець. – Я любив бавитися на його подвір’ї, адже товаришував з дітьми господарів.
– Так, але діти виросли та роз’їхалися в різні боки, батьки подалися в інше місто доглядати старих родичів, а будинок чи то продали чи передали в оренду якійсь агенції з нерухомості.
– Я пам’ятаю, але це було давно. Невже досі ніхто не цікавився будинком?
– Чому ж ні? – зі знанням справи відповіла пані Лідія. – Раніше часто приїжджали на оглядини, але так ніхто й не оселився.
Вона злегка зітхнула, замислившись про щось особисте. Ще трохи постояли.