Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
корчити з себе Сократа! – відповідаю я. – Хіба ти не бачиш, що Едуард приклав тут свою жирну лапу?
– Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?
– Герда! Хто ж іще? Чоловік тут ніколи не винен.
– Жінка теж.
– А хто ж тоді?
– Ти. Хто ж інший?
– Добре тобі говорити. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.
Ґеорґ самовдоволено киває.
– Кохання – справа почуття, а не моралі, – повчає він. – А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється – де ж тут зрада? Почуття – не угода. Хіба ти не набридав Герді своєю тугою за Ерною?
– Тільки спочатку. Вона була в «Червоному млині», коли я посварився з Ерною.
– Отож нічого, тепер нарікати. Або відмовся від неї, або дій.
Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Кельнер Фрайданк забирає посуд.
– Де пан Кноблох? – питаю я.
Фрайданк оглядається.
– Не знаю, він весь час сидів за столиком біля тієї дами.
– От до чого дійшло! Просто й швидко, правда ж? – кажу я Ґеорґові. – Я – звичайнісінька жертва інфляції. Знову залишаюсь ні з чим. Спочатку втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилось бути рогоносцем? З тобою такого не трапляється.
– Борись! – заявляє Ґеорґ. – Ще не все втрачено. Іди до Герди.
– Чим мені боротись? Надгробками? Едуард дає їй печеню і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі – розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду і викликав у неї апетит! В буквальному значенні цього слова!
– Тоді відмовся від неї, – радить Ґеорґ. – Навіщо боротися? Почуття все одно не можна завоювати.
– Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?
– Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард – у святковому костюмі, з пуп’янком троянди в петельці. Ти загинув.
Помітивши нас, Едуард бентежиться. Він скоса зиркав на Герду і киває нам з поблажливістю переможця.
– Пане Кноблох, – каже Ґеорґ, – хіба вірність не душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал?
– Залежно від обставин, – обережно відповідає Едуард. – Сьогодні на обід кенігсберзькі битки з підливою і картоплею. Добра страва.
– Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? – незворушно питає знову Ґеорґ. – Брат братові? Поет поетові?
– Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.
– Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в спину, – зауважую я.
Едуард широко посміхається.
– Перемога переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can. Я ж не скаржусь, коли ви приходите з абонементами, які вже й шага не варті.
– Скаржився, – кажу я. – Ще й як!
В цю мить Едуарда відштовхують убік.
– Хлопці, ви тут! – радісно вигукує Герда. – Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!
– Ти сидиш там, де подають вино, – єхидно зауважую я, – а ми п’ємо пиво.
– Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.
– Ти дозволяєш,