Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
взяв усі, що в нас були.
– От і добре. Тоді ми маємо все, що нам потрібно.
– Може, я все-таки винесу дещо з меблів?
– Тебе туди не пустять. Та й навіщо вони нам? Адже ми навіть не зможемо віднести їх туди, де сьогодні ночуватимемо.
– Одне з нас зможе їх постерегти, поки друге шукатиме притулок.
Елізабет замотала головою. Вона допила решту горілки в склянці. Дах їхнього будинку провалився. Стіни, здавалося, похитнулися, й слідом за цим провалилася підлога верхнього поверху. Мешканці на вулиці закричали. З вікон бризнули снопи іскор. Полум’я злизувало завіски.
– Наш поверх ще цілий, – проказав Гребер.
– Не довго ще йому залишилося, – відповів якийсь чоловік позад нього.
Гребер обернувся.
– Чому?
– А чому вам має бути краще, аніж нам? Я прожив на верхньому поверсі двадцять три роки, юначе. Тепер він згорів. Чому ж ваш не повинен згоріти?
Гребер оглянув чоловіка, той був худий і лисий.
– Я гадаю, це справа випадку, а не моралі.
– Це – справедливість. Коли вам відомо, що це таке!
– Не зовсім точно. Але це не моя вина. – Гребер усміхнувся. – У вас, мабуть, було нелегке життя, раз ви в неї ще вірите. Налити вам горілки? Це допомагає краще, ніж обурення.
– Дякую. Залиште горілку собі! Вона вам іще знадобиться, коли загориться ваша конура!
Гребер поставив пляшку.
– Б’юсь об заклад, що не загориться!
– Що?
– Я пропоную побитися об заклад!
Елізабет засміялася. Лисий чоловік здивовано дивився на них.
– Ви хочете побитися об заклад, нахабний юначе? А ви, фрейлейн, ще й смієтеся? Справді, до чого ми тільки докотилися!
– А чому б їй не засміятися? – спитав Гребер. – Краще сміятися, ніж плакати. Особливо тоді, коли і те, і те нічого не допомагає.
– Ви повинні молитися!
Верхня частина стіни обвалилася всередину. Вона проламала стелю в квартирі Елізабет. Фрау Лізер, сидячи під своєю парасолькою, почала судорожно схлипувати. Сім’я за кухонним столом варила на спиртівці ячмінну каву. Жінка в червоному плюшевому кріслі заходилася накривати бильця газетами, щоб врятувати їх від дощу. Дитина в колисці заплакала.
– Ось вона й розвалюється, наша батьківщина на два тижні, – сказав Гребер.
– Справедливість! – задоволено відповів лисий.
– Треба було побитися об заклад, і ви б виграли.
– Я не матеріаліст, юначе!
– Тоді чому ж ви так побиваєтесь за своєю квартирою?
– Це був мій дім. Ви цього, мабуть, не розумієте.
– Ні, не розумію. Німецький рейх надто рано вирядив мене в мандри по всьому світу.
– За це ви повинні йому дякувати. – Лисий затулив рота рукою, немовби силкуючись щось проковтнути. – До речі, тепер я не відмовився б від горілки.
– Тепер ви її не одержите. Краще помоліться!
З вікна фрау Лізер вирвалося полум’я.
– Це горить письмовий стіл, – прошепотіла Елізабет. – Письмовий стіл донощиці з усіма її