Кладовище домашніх тварин. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
спрацьовані за літо, поснулі, але не мертві.
– Неймовірно – це саме те слово, – врешті промовив Луїс.
– У старі часи це місце називалося Оглядовим Пагорбом, – зазначив Джад. Він засунув цигарку до рота, але не запалив її. – Дехто й досі так його зве, та молодняк повиїжджав до міста, тож цей пагорб майже забутий. Гадаю, мало хто йде тепер сюди. Звісно, багато речей ви не побачите, бо пагорб невисокий. І все ж погляньте, – він мовчки показав рукою на краєвид.
– Так, ми бачимо все, – тихо сказала Рейчел, і в її голосі чувся благоговійний трепет. Тоді вона звернулася до Луїса: – І це все належить тільки нам?
І, перш ніж Луїс встиг розкрити рота, Джад відповів:
– І вам це теж належить, так.
Луїс вловив тонку різницю між їхніми словами.
У лісі було градусів на вісім-десять прохолодніше. Стежина, досі широка і місцями прикрашена квітами в горщиках або кавових банках (переважно зів’ялими), тепер була встелена килимом з сухих соснових голок.
Вони пройшли вже з чверть милі вниз по схилу, коли Джад раптом покликав Еллі до себе.
– То є ловка прогулянка для маленької дівчинки, – лагідно промовив він. – Але пообіцяй своїм мамці і татку, що ніколи не сходитимеш зі стежини.
– Обіцяю, – урочисто відповіла Еллі. – А чому?
Джад зиркнув на Луїса, який спинився перепочити. Чоловік ніс на спині Ґейджа, а це було нелегко навіть у затінку старих сосен.
– Ти знаєш, де ти? – запитав старий у Луїса.
Луїс пропонував варіанти: Ладлоу, північ Ладлоу, за своїм будинком, між трасою № 15 і Мідл Драйв. Однак Джад відхилив усі відповіді, тож Луїс лише розгублено похитав головою.
Джад вказав на обшир за спиною:
– Там багато чого мо’на знайти. Ця стежина веде в глибину лісів миль на п’ятдесят, а то й більше. Вважається, що це ліс Північного Ладлоу, однак він тягнеться аж до Оррінгтона, а потім і до Рокфорда. Він межує з державними угіддями, тими, що індіанці хочуть назад. Я казав, пам’ятаєш? То дивно, мо’, буде звучати, та ваш затишний будиночок біля дороги, з телефоном, електрикою і кабельним телебаченням, стоїть на межі цивілізації. – Він знову глянув на дівчинку. – Я це все кажу, Еллі, щоб ти не забігала глибоко в ліс. Як згубиш стежку, не вернеш назад.
– Не буду, містере Крендал, – Еллі здавалася враженою, навіть зачарованою, але аж ніяк не наляканою. Однак Рейчел дивилася на Джада стривожено, і сам Луїс трохи захвилювався. Мабуть, то був інстинктивний страх перед лісом, притаманний мешканцям міст. Востаннє Луїс тримав компас у руках років із двадцять тому, ще коли був бойскаутом. А спогади про те, як знайти шлях за Полярною зорею чи з якого боку має рости на деревах мох, були такими ж туманними, як і техніка в’язання морських вузлів.
Джад глянув на них і ледь помітно усміхнувся:
– Та ніхто тута не губився від 1934-го. З місцевих точно. Хіба що Вілл Джепсон було си згубив, та й то не велика втрата. Він – найбільший пияка по цей бік Бакспорта – після Стенні Бучарда,