Талісман. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
бродячих мишей – таких як Джек.
– Ага, це моя місцина, – сказав чоловік. – Смоукі Апдайк.
Він простягнув Джекові руку. Здивований хлопчик потиснув її. То був короткий і сильний, майже болючий потиск. Тоді Смоукі послабив рукостискання… але Джекову руку не відпустив. – Ну? – запитав він.
– Га? – перепитав Джек, розуміючи, що звучить тупо та трохи налякано – він і почувався тупо і трохи налякано. А ще він хотів, щоб Апдайк відпустив його руку.
– Тебе що, предки не вчили представлятися?
Це було настільки несподівано, що Джек мало не вибовкав своє справжнє ім’я замість того, яким користувався в «Золотій ложці», яке називав людям, які, погодившись підвезти його, цікавилися, хто він. Це ім’я – яке він звик уже вважати своїм «дорожнім іменем» – Льюїс Фаррен.
– Джек Со … ох … Сотель, – сказав він.
Апдайк ще на мить затримав руку малого – його карі очі лишалися непорушними, – а тоді відпустив її.
– Джек Со-ох-Сотель, – сказав він. – Мабуть, найдовше, блядь, прізвище в телефонному довіднику, еге ж, малий?
Джек зашарівся, але промовчав.
– А ти не дуже великий, – сказав Апдайк. – Гадаєш, зможеш поставити дев’яностофунтове барило з пивом на дугу й дотягнути його до ручного візка?
– Гадаю, так, – відповів Джек, не знаючи напевне, чи справді зможе. У будь-якому разі, він гадав, це не буде великою проблемою – у такому мертвому місці, як це, барила, певно, треба міняти тільки якщо пиво в попередньому барилі прокисло.
Ніби читаючи його думки, Апдайк сказав:
– Ага, зараз тут нема нікого. Та ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися. А на вихідних бар справді переповнений. Ось тоді ти й відроблятимеш своє утримання.
– Ну я не знаю, – відказав Джек. – Скільки ви платите за роботу?
– Долар за годину, – сказав Апдайк. – Хотів би платити тобі більше, але… – Він стенув плечима та постукав по стосу рахунків. Він навіть злегка посміхнувся, ніби хотів сказати: «Бачиш, малий, в Оутлі все занепадає, наче то дешевий кишеньковий годинник, який забули завести… З 1971-го все занепадає». Та його очі не всміхалися. Вони вдивлялися в Джекове обличчя з незворушною котячою зосередженістю.
– Он як, це не дуже багато, – сказав Джек. Він говорив повільно, але думав так швидко, як тільки міг.
«Пивниця Оутлі» була домовиною: тут навіть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво біля бару та дивився «Головний госпіталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлі п’ють у власній машині, яка й править їм за клуб. Півтора долара – це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому місці заробляти бакс на годину буде легко.
– Ага, – погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, – не дуже.
І в цьому голосі Джекові чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде.
– Може, й нормально, – сказав Джек.
– Що ж, це добре, – відказав Апдайк. – Давай одразу на чистоту. Від кого