Куджо. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
її лагодити?
– Це тонка робота, а я не маю потрібних інструментів, – відповів Вік. – Та навіть з інструментами я б, мабуть, зробив тільки гірше.
– Прокляття, – вилаялася Донна і з досадою буцнула шину ногою. – Такі речі ніколи не трапляються, коли авто ще на гарантії, правда ж?
«Пінто» мав усього близько двадцяти тисяч миль пробігу, а шість місяців тому, коли вони його купували, автомобіль був новий-новісінький.
– Це також як стаття конституції, – зауважив Вік, ставлячи фільтр на місце і загвинчуючи гайку.
– Думаю, поки Тед буде в таборі, я зможу відігнати машину до Сауз-Періса. мені доведеться взяти авто напрокат, коли ти поїдеш. Як гадаєш, довезе?
– Звісно. Але навіщо? Віджени її до Джо Кембера. Це всього сім миль звідси, та й він свою справу знає. Пам’ятаєш той підшипник на «ягуарі»? Він зняв його за допомогою таля, зробленого зі старого телефонного кабеля, і взяв тільки десять баксів. Господи, якби я відвіз її в Портленд, вони випатрали б мій гаманець, як тушу молодого лося.
– Цей тип мене нервує, – сказала Донна. – Не враховуючи того факту, що він залив себе мало не по вінця.
– Чим він тебе нервує?
– Діловитим поглядом.
Вік засміявся:
– З такою, як ти, моя люба, є чим зайнятися.
– Дякую, – відповіла вона, – але не обов’язково так дивитися на жінку. Неначе тебе подумки роздягають. Це діє на нерви, – вона замовкла, якось дивно, як йому здалося, задивившись на зловісний червоний захід сонця. Тоді знову поглянула на нього. – Іноді виникає відчуття, ніби в деяких чоловіків у голові прокручується маленький фільм на тему «Викрадення Сабінянок», у якому тобі відведено… головну роль.
У нього було химерне, неприємне враження, що вона знову говорить про кілька речей водночас. Та сьогодні йому не хотілося в це заглиблюватися. Він тільки-но почав вигрібатися з купи лайна, у якій сидів місяцями.
– Найімовірніше, тобі нічого не загрожує, дорогенька. У нього ж є жінка, дитина.
– Мабуть, ти правий.
Та вона схрестила руки на грудях, обхопивши лікті долонями: характерний жест, що свідчив про занепокоєння.
– Слухай, – сказав Вік, – я сам віджену твою машину до нього в суботу, гаразд? І залишу, якщо буде потрібно. Та, схоже, він зможе її полагодити одразу ж. Ми вип’ємо трохи пива, і я погладжу його собаку. Пам’ятаєш їхнього сенбернара?
Донна засміялася:
– Я навіть пам’ятаю його ім’я. Він так облизував Теда, що ледь не перевернув. Пригадуєш?
Вік кивнув.
– Тед півдня бігав за ним і гукав: «Ку-у-джо! Сюди, Ку-у-джо!»
Вони дружно засміялися.
– Іноді я почуваюся набитою дурепою, – промовила Донна. – Якби я вміла користуватися ручною коробкою передач, то могла б, коли ти поїдеш, їздити на «ягуарі».
– Якби ж то. «Ягуар» – машина ексцентрична. Він любить, щоб з ним розмовляли. – Вік із грюкотом зачинив капот.
– О-о-ох, ДУРНИКУ! – простогнала вона. – Там же був твій чай з льодом!
У нього був такий комічно