– Ти сховав ковдри назад? – спитала Донна в чоловіка наступного ранку. Вона саме підсмажувала бекон на сніданок. Тед був у сусідній кімнаті, дивився новий випуск телепрограми про тварин і їв «Твінклс». Так називалися пластівці фірми Шарпа, їх Трентони отримували безкоштовно.

      – Що? – пробурмотів Вік, не відводячи зосередженого погляду від спортивного розділу газети. народившись у Нью-Йорку, він досі не піддавався загальному божевільному захопленню «Ред Сокс»[3], проте відчув мазохістське задоволення, дізнавшись, що «метс»[4] украй провально розпочали сезон.

      – Ковдри з Тедової шафи. Вони знову лежали на кріслі, і дверцята були відчинені, – вона подала бекон, який усе ще шкварчав. – Це ти поклав їх туди?

      – Не я, – відповів Вік, перегортаючи сторінку, – там смердить, як на нафталіновій фабриці.

      – Дивно. Мабуть, він сам поклав їх назад.

      Вік відклав газету і глянув на неї.

      – Про що це ти?

      – Пам’ятаєш той страшний сон?

      – Таке важко забути. Я подумав, в малого судоми чи щось таке і він от-от помре.

      Вона кивнула.

      – Ковдри здалися йому якимсь ніби…

      Вона знизала плечима.

      – Страховиськом, – з усмішкою мовив Вік.

      – Ну, щось таке. Тоді ти дав йому ведмедика і запхав ковдри вглиб шафи. Коли я прийшла застеляти ліжко, вони знову були на кріслі, – вона засміялася, – я заглянула, і на мить мені здалося, що.

      – Тепер я знаю, звідки він цього набрався, – сказав Вік, знову беручи газету і добродушно підморгуючи дружині. – Три хот-доги, чорт забирай.

      Пізніше, коли Вік уже помчав на роботу, Донна запитала в Теда, чому він поклав ковдри назад на крісло, якщо вони так налякали його вночі.

      Тед звів очі. Його личко, завжди таке веселе і жваве, тепер було бліде й насторожене. Занадто доросле. Перед ним лежала розмальовка «Зоряних війн». Він малював міжзоряну їдальню і саме розфарбовував Ґрідо[5] в зелений колір.

      – Я не клав.

      – Але ж, Теде, якщо ти цього не робив, і тато не робив, і я не робила…

      – Це було чудовисько. З моєї шафи, – сказав Тед.

      Він знову схилився над своєю розмальовкою.

      Вона стояла і дивилася на сина, занепокоєна й трохи налякана. Хлопчина розумний, та уява в нього, мабуть, занадто буйна. А це не так уже й добре.

      Увечері вона обов’язково поговорить про це з Віком. І розмова вийде довгою.

      – Ти ж пам’ятаєш, що тобі казав тато, – говорила вона тим часом, – чудовиськ не існує.

      – Принаймні вдень, – сказав Тед і всміхнувся настільки щиро й чарівливо, що всі її страхи розтанули. Вона скуйовдила йому волосся і поцілувала. Але наміру поговорити з Віком не полишила.

      Проте коли Тед був у дитячому садку, прийшов Стів Кемп, і вона забула. А наступної ночі Тед знову кричав: «Чудовисько, чудовисько», – і що воно сидить у його шафі.

      Шафа