– Ми є вразливими істотами і через цю нашу слабкість, а не всупереч їй відкриваємо для себе можливість справжньої радості, – сказав архієпископ, коли я подав йому блискучий чорний ціпок зі сріблястою ручкою у формі хорта.

      У житті є безліч викликів і нещасть, – вів далі архієпископ. – Страх неминучий, як і біль і зрештою смерть. Візьмімо за приклад повернення раку простати – про це важко не думати.

      Одна з побічних дій ліків, які приймав архієпископ, – стомлюваність, і він проспав майже весь переліт до Індії, накрившись із головою бежевою ковдрою. Ми планували поспілкуватися під час перельоту, але сон був найважливішим, і зараз архієпископ намагався швидко поділитися своїми думками, поки ми наближались до Дармсали.

      Ми зупинилися на ніч у Амрітсарі, щоб він міг відпочити, а також тому, що аеропорт у Дармсалі був відкритий лише протягом кількох годин на день. Того ранку ми відвідали славнозвісний Хармандір-Сахіб, найсвятіше місце для сикхів. Його горішні поверхи вкрито золотом, і тому його називають Золотим храмом. До ґурдвари веде четверо дверей, які символізують відкритість цієї традиції до всіх людей і релігій. Схоже, це було гарне місце для відвідин перед початком міжконфесійної зустрічі, яка мала на меті глибокий діалог між двома визначними світовими релігіями – християнством і буддизмом.

      Коли ми потрапили у потік зі ста тисяч щоденних відвідувачів храму, нам зателефонували. Далай-лама вирішив зустріти архієпископа в аеропорту – це рідкісна честь, яка випадає небагатьом людям з безкінечного числа поважних гостей. Нам сказали, що він уже виїхав. Ми помчали на вихід, відтак до аеропорту, штовхаючи архієпископа в інвалідному візку; його лиса голова, покрита помаранчевою хусткою на знак поваги до храму, робила його схожим на музиканта з гурту Dayglo Pirates.

      Фургон пробирався крізь заюрмлені вулиці Амріт-сара під супровід автомобільних гудків, і навколо нього намагалися проштовхнутись уперед автомобілі, пішоходи, велосипедисти, скутери і тварини. Бетонні будівлі стояли обабіч доріг, і їхні випнуті перекладини вказували на постійне розширення. Нарешті ми дістались аеропорту і сіли в літак. Ми хотіли, щоб двадцятихвилинний переліт був іще швидшим, занепокоєні тим, що Далай-лама чекатиме нас на злітній смузі.

      – Прикро це визнавати, але знаходження більшої радості, – додав архієпископ, коли ми почали приземлятися, – не рятує нас від неминучих труднощів і смутку. Власне, нам стає легше розплакатись, але й розсміятися теж. Можливо, ми просто почуваємось більш живими. Та коли знаходимо більше радості, ми можемо сприймати страждання в такий спосіб, який додає нам шляхетності, а не гіркоти. Труднощі не роблять нас жорсткішими. Наші серця розбиваються, але ми не почуваємося розбитими.

      Я дуже часто був свідком і сліз, і сміху архієпископа. Щиро кажучи, сміху було більше, ніж сліз, але він справді легко та часто починає