1918. Місто надій. Максим Бутченко
Читать онлайн книгу.
хлопчик неодмінно послизавсь на холодному залізі, вкритому кригою, наче карамеллю, й безладно махав руками, щоб зберегти рівновагу. Мимоволі можна було подумати, що такими жестами він когось кличе, відчайдушно потребуючи підтримки, але раптом передумує. Хлопчик на мить зупинявся, переводячи дух, і біг далі. На перетині Володимирської з Фундуклеївською, поруч із готелем «Франсуа», він знов озирнувся, змістився до трамвайних шляхів, не втримався і зрештою впав неподалік від чотириповерхової будівлі з високими, тонкими вікнами. Піднятися йому допомогли міцні чоловічі руки. Хлопчик, знову ставши на ноги, спробував обтруситися, а тоді підвів голову, щоб подякувати своєму несподіваному помічникові. Перед ним постав середнього зросту чоловік у двобортній офіцерській шинелі; на правому боці мав синьо-жовту кокарду. Добротний одяг свідчив про високий чин. Незнайомець справляв приємне враження: в’юнкі примружені очі, тоненькі вусики, легка усмішка.
– Чого ж ти, малий, під ноги не дивишся? – чоловік заговорив першим, вивівши хлопчика із заціпеніння.
– Я поспішав… Хотів попередити батька, – протягнув хлопчик.
– Про що ж, дозволь дізнатися? – усмішка зникла з обличчя незнайомця.
– Я… був на Андріївському… гуляв… І тут бачу: з Подолу йдуть… багато їх! Кричать… Сюди йдуть… – недоладно заговорив хлопчик.
– Зачекай-зачекай! Нічого не розумію. Хто йде? – запитав чоловік.
Але відповідь з’явилася сама: у глибині вулиці почалася стрілянина. Спалахи пострілів за долю секунди набрякали в повітрі, вибухали й розліталися навколо хвилястою луною. Стріляли здалека, мабуть, десь біля Десятинної.
– Так, тікай швидше! Ні з ким не розмовляй. Ти зрозумів? – чоловік трохи нахилився до хлопчика. Той завмер, хотів був щось сказати, навіть відкрив рота, однак саме в цю мить гучні відзвуки кулеметної черги наповнили повітря одноманітним клацанням.
– Марш! Біжи! Ні з ким! Чуєш, ні з ким! – чоловік схопив хлопчика за плечі й трохи потрусив його, ніби хотів таким чином позбавити малого будь-яких сумнівів, що зазвичай кружляють над потоками думок, наче пара. Хлопець кивнув і побіг далі, а офіцер рушив до будинку Центральної Ради.
Він поспішав. Серце вистукувало азбукою Морзе слова молитви. Тире-три крапки-тире-тире-пауза-тире-тире-крапка. Прискорений серцевий ритм іноді збігався з шорганням ніг, що рухаються по мерзлій кірці свіжого насту і розганяють тіло по тунелю вулиці, наче кров по судинах. Уже кілька днів у Києві розбухає більшовицьке повстання, гнійною раною стікаючи з «Арсеналу», Шулявки, і ось тепер – Поділ. Із середини січня червоногвардійці, біднота й фабричні робітники, напхані ленінськими листівками та зброєю, обстрілюють житлові квартали. Що залишиться від республіки, якщо місто впаде під натиском червоних? Якщо Київ вкриється липкою темрявою бридких більшовицьких ідей, просочиться в’язкими словами про рівність, які насправді смердять злістю? Павлові Гавриловичу Вітку страшно було уявити, у яку вони тоді проваляться безодню. Як він тоді дивитиметься в очі своїй дружині Ганні Дмитрівні, з якою вони побралися десять років тому і яку він клявся-божився оберігати? Чоловікові стало зле. Горло перетиснула грудка, наче камінь-кругляк, перекрила гортань, не даючи змоги вимовити бодай кілька втішних фраз. Ох, пережити ці дні, пережити…
Постріли позаду не стихали. Офіцер уже дістався до приступок Ради, коли йому назустріч вискочив військовик із гострою борідкою й хвацькими вусами, завитими кінчиками вгору. Павло Гаврилович зупинився. За вусанем тягнулося кілька десятків жовнірів; деякі з них гриміли гвинтівками, несучи по три-чотири одразу. Вусань, примітивши Вітка, помахав йому рукою:
– Павле Гавриловичу! Йдіть сюди, будьте ласкаві!
Той одразу ж підійшов.
– Петре Федоровичу, біда! З Подолу червоні йдуть!
– Чув, чув, – вусань явно поспішав. – Зволікати не можна, потрібно перекрити їм прохід, інакше все буде скінчено… Боже, Боже, чи залишив Ти нас?… Я вже третій день домовляюсь із царськими офіцерами… Щоразу одне й те саме кажу… Більшовики всіх знищать! Деякі офіцери погодилися прийти на підмогу – скоро має бути підкріплення…
– Я не знаю, чи варто сподіватися, Петре Федоровичу…
– Варто, мій друже. Надія завжди чогось варта…
Оддалік знову почулася стрілянина. Якщо уважно прислухатися, можна було розібрати у морозному повітрі високі ноти: бунтівники стріляли по вікнах сусідніх будинків, щоб розполохати людей.
Офіцери поспішили по Володимирській вулиці туди, звідки наближалася керована червоними біднота. Республіканські жовніри вишикувалися у стрій. Павло Гаврилович подивився, прикинув – усього чоловік двадцять, ще десяток тягнеться вулицею. Вусань – давній приятель Вітка, підполковник Болбочан, – вигукував накази, шикуючи бійців. Вони стали у лінію, наїжачились багнетами гвинтівок. Пішли вперед.
Перехожі поховалися, зачувши постріли. На безлюдній вулиці зимовий вітер закручував сніг у самотньому вальсі. Сонце іноді випливало з-під важких попелястих хмар, і тоді низенькі горбаті кучугури біля тротуару, освітлені променями, надавали цьому танцю врочистого