Пригоди Тома Сойєра. Марк Твен
Читать онлайн книгу.
були колись вони самі, як почували, думали й розмовляли і в які дивовижні історії іноді встрявали.
Розділ І
– Томе!
Ані звуку.
– Томе!
Ані звуку.
– Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати… Томе, озвися!
Ані звуку.
Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Шукаючи таку дрібницю, як хлопець, вона майже ніколи не дивилася крізь скельця: то були парадні окуляри, втіха її душі, і призначалися вони для «вигляду», а не для діла, – так само вона могла б дивитися й крізь дві конфорки з кухонної плити. Якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тоді промовила – не надто сердито, проте досить голосно, щоб її почули меблі в кімнаті:
– Ну стривай, попадешся ти мені в руки!..
Стара не докінчила, бо саме стояла нахилившись і тицяла щіткою під ліжком, отож мусила раз у раз переводити подих. Та з-під ліжка вона виштурхала тільки кота.
– Зроду не бачила такого поганця!
Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом, – то був її «город». Тома не видно ніде. Тоді вона підвищила голос, – так щоб було чути далі, – й гукнула:
– Гей, То-о-ме!
Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася – саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.
– А, ось ти де! Я ж таки мала б подумати про цю комору. Ти що там робив?
– Нічого.
– Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?
– Не знаю, тітонько.
– Зате я знаю. Це варення – ось що це таке. Сто разів тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай мені оту лозину!..
Лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.
– Ой тітонько! Мерщій оберніться!
Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.
Тітка Поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихенько засміялася:
– Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нічого не навчуся? Це ж уже вкотре він отак мене дурить. Мабуть, і справді старі дурні найдурніші. Недарма кажуть: старого собаку нових штук не навчиш. Та Боже ж ти мій, у цього хлопчиська і витівки щоразу інші, отож не знаєш, чого й сподіватися. І він наче знає, скільки можна мучити мене, доки мені урветься терпець. Знає і те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або насмішити, як мені вже несила й руку звести, щоб добряче його відшмагати. Ой, не виконую я свого обов’язку щодо хлопця, бачить Бог! Хто попускає дитині, той псує її, говорить Святе Письмо. Грішниця я і знаю, що доведеться мені прийняти кару й за себе, й за нього. В ньому наче біс сидить, та помилуй мене Боже, він же, сердешна дитина, син моєї покійної сестри, і мені просто не стає духу лупцювати його. Щоразу як даю йому втекти, мене гризе сумління, а як поб’ю його – аж серце кров’ю обкипає. Правду каже Святе Письмо: короткий вік людський і сповнений скорботи, – так-бо воно й є… Ось він сьогодні не піде до школи, то я повинна покарати його за це: доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко – змушувати його працювати в суботу, коли всі інші хлопці гулятимуть, але ж праця – то для нього справжня мука, і я повинна бодай так виконувати свій обов’язок, а то геть занапащу хлопця.
Том справді не пішов до школи й дуже приємно згаяв час. Додому він повернувся, тільки-тільки щоб до вечері встигнути допомогти чорношкірому хлопчині Джімові напиляти на завтра дров і нащепити скіпок – чи принаймні встигнути розповісти йому про свої походеньки, поки Джім сам зробив зо дві третини всієї тієї роботи. А от Сід, Томів молодший (чи, власне, зведений) брат, на той час уже закінчив своє діло (він збирав скіпки): то був слухняний хлопчик, який не любив пустощів і нікому не завдавав клопоту.
Поки Том вечеряв, при кожній зручній нагоді тягаючи з цукорниці грудочки цукру, тітка Поллі діймала його підступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподіваючись загнати хлопця на слизьке й вивідати в нього правду. Як і багато хто з простодушних людей, вона тішила себе марнославною думкою, ніби має неабиякий хист до таємної дипломатії, і вважала свої наївні хитрощі за чудеса винахідливості й підступності.
– Томе, – спитала вона, – сьогодні в школі було душно?
– Так, тітонько.
– Страшенно душно, правда ж?
– Так, тітонько.
– І тобі, Томе, не захотілося піти скупатись?
Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха. Він пильно глянув у тітчине обличчя, але нічого особливого не добачив і тому відповів:
– Та ні, тітонько, не дуже.
Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:
– Ну що ж, тобі, я бачу, й тепер не дуже жарко. – А сама