Початок свій усе у світі має:

      Життя, ріка… навіть шкільний урок.

      Тому й не дивно, що не уявляю

      Весни початок, але… без жінок.

      Якщо не жінка весну народила,

      То звідки сонце, й сині небеса,

      І ця шалена життєдайна сила,

      Ця неземна, чаруюча краса?

      Не можна жінку й весну роз’єднати

      «Творцям» в угоду нашого буття.

      Весна одвічна, як і жінка-мати.

      Вони дарують нам усім життя.

      Хай політичні вітри десь там віють,

      Та облітають ваші береги.

      Ви – наші весни, щастя і надія.

      Зі святом вас, кохані й дорогі!

      Я хочу в ліс – як до земного раю,

      В хатинку з терпким запахом сосни,

      Туди, де весну серцем відчуваю

      І де завжди солодкі й світлі сни.

      Де день і ніч весною вже сповиті,

      І вечір з ранком схожі, мов брати.

      Ліс весняний… Чи краще є щось в світі?

      Ми – світ один з ним, а не два світи.

      Я розчинюся в світанковій тиші

      І соком піднімусь до верховіть,

      Де гілочка в рожевім небі пише:

      «Прийшла весна, і варто далі жить!»

      А ніч і зовсім мов не весняна,

      І вітер в щоки «ліпить», як руками…

      Гілки дерев із темного вікна

      Примерзлий цвіт простягують до рами.

      І в скло шкребуть, мов просяться ввійти,

      Бо третя ніч на зимну дуже схожа…

      Навіщо знов холодні ці світи

      В час весняний привів Великий Боже?

      Чи то ми щось знов скоїли не те,

      І холод – за гріхи для нас спокута?

      Три дні на сході, й в центрі сніг мете,

      Ще й кромсають дерева вітри люто…

      За що, скажи, караєш, Боже, нас?

      Бо і молитись вже немає сили.

      Чи то такий нам випав долі час,

      Чи то й насправді ми так нагрішили?

      Может, солнца по улицам волны

      Уже завтра покатит весна,

      Ветер марта, душистый и вольный,

      Выгнет штору в проеме окна.

      Белой тюли трепещущий парус

      Радость снова разбудит в груди…

      Ведь надежда у нас-то осталась,

      Хоть и так далеко… впереди.

      Похмурий день, похмура ніч…

      Я знов з думками віч-на-віч.

      Вони, як зграя вовкулак,

      Щоніч готові до атак,

      Щоб на шматки порвати сни…

      Ніщо їм радощі весни,

      Її вже впевнена хода

      І життєтворная вода,

      Що так піднесено співа

      Надії, з року в рік, слова

      І обіця щасливі дні…

      Чи то здається так мені?

      Думки похмурі розжену

      І буду слухати весну…

      Й до вас нехай приходять сни.

      Співзвучні з піснею весни.

      День сонце щедро нині роздавав

      І розсипав проміння, мов намисто.

      Від нього задзвеніло сонне місто,

      Немовби на цимбалах хтось заграв.

      Й під небо зафарбовані в блакить

      По вулицях дзвінкі помчали хвилі…

      Довкола люди миттю стали милі,

      Всі якось подобрішали на мить.

      Мабуть, здалося їм, що в небуття

      Всі негаразди вже пішли й печалі,

      І сонцем вщерть залиті сині далі

      Щасливе обіцяють лиш життя…

      А якщо й справді буде саме так?

      Бо навесні ж збуватись мають мрії!

      День, що минув, подарував надію.

      А може, це від Бога добрий знак?

      Ганяє