Відьма з Портобелло. Пауло Коэльо
Читать онлайн книгу.
до слів, на яких ця інституція була створена.
Я вже старий, Бог може забрати мене щохвилини. Я зберігаю вірність своїй релігії і вважаю, що, попри всі її помилки, вона щиро прагне виправитися. Проминуть іще десятки, а може, й сотні років, але настане день, коли вона братиме до уваги тільки любов, тільки слова Христа: «Прийдіть до Мене змучені горем, і Я полегшу ваш біль». Я присвятив усе своє життя священнослужінню і жодної секунди ніколи не жалкував, що обрав для себе таку професію. Але бувають хвилини – як ті, що їх мені довелося пережити в ту неділю, – коли я, хоч і не сумніваюсь у вірі, починаю сумніватися в людях.
Тепер я знаю, що сталося з Афіною, і запитую себе: чи все почалося саме тоді, чи воно вже існувало в її душі? Я думаю про багатьох Афін і про багатьох Лукасів цього світу, які розлучаються і через те не допускаються до таїнства Євхаристії, і їм залишається тільки споглядати Христа, стражденного і розп’ятого, і слухати Його слова, які, проте, не завжди збігаються із законами Ватикану. У небагатьох випадках такі люди поривають усі зв’язки з Церквою, але більшість і далі відвідують недільну месу, бо вони призвичаїлися до цього, хоч і знають, що чудо перетворення хліба й вина на тіло та кров Господа для них заборонене.
Я думаю про те, що, коли Афіна вийшла з церкви, вона могла зустріти Ісуса. І, плачучи, кинутися Йому в обійми, розгублена і спантеличена, просячи, щоб Він пояснив їй, чому її не допустили до святого таїнства лише через підпис, який вона поставила на папері, тобто річ, що не має ані найменшої ваги в сенсі духовності і яка може цікавити лише нотарів і податкову інспекцію.
Й Ісус, дивлячись на Афіну, либонь, відповів би їй так:
– Не дивуйся, дочко моя, вони не допускають і Мене. Уже давно для Мене немає місця у християнських храмах.
Павло Подбєльський, 57 років, квартировласник
Ми з Афіною мали дещо спільне: обоє були біженцями, які втекли від війни, обоє переїхали до Англії ще дітьми, хоч від часу моєї втечі з Польщі минуло вже понад півсотні років. Ми обоє знали, що хоч біженці й потрапляють у зовсім нові обставини, але свої традиції вони зберігають і на вигнанні – утворюють свої громади, мова й релігія залишаються живими, люди намагаються захищати одне одного в середовищі, яке завжди буде для них чужим.
Але якщо традиції зберігаються, то бажання повернутися слабне. Проте воно має зберігатися живим у наших серцях, у вигляді надії, якою нам приємно себе обманювати, але яка ніколи не буде реалізована на практиці. Я ніколи не повернуся жити до свого Ченстохова, а вона та її родина ніколи вже не повернуться до Бейрута.
Саме почуття цієї солідарності спонукало мене здати їй у найми мансарду мого триповерхового будинку на вулиці Басет – я зробив це всупереч своєму звичаю, бо волію мати пожильців, у яких немає дітей. Я вже був припустився цієї помилки раніше, і з цього виникли дві проблеми: я нарікав на той гамір, який вони здіймали вдень, а вони нарікали на той шарварок, який я влаштовував уночі. Обидва види надто голосних звуків мали своє