Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
ерев’яного гребеня й закопуючи жаб’ячі кістки, дід порався з домашньою живністю – мітив спини качкам, курям, козам, поросяті й кішкам.
– Вогника я теж про всяк випадок позначив, – сказав дід, коли втомлений Юстин мив руки у дворі.
Вогник був вовкодавом, і коли його передні лапи лягали Юстину на плечі, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же має бути верхівець, щоб заїздити Вогника.
– Діду… А людину вони можуть заїздити?
– Людину не можуть, – сказав дід після паузи. – Свиню, бувало, заїжджували. Теля… А людину – ні. Хіба що Королева… Королева верхівців. Та – може…
Юстин усміхнувся, даючи зрозуміти, що оцінив жарт.
Чотири ночі нічого не відбувалося; на п’яту Юстин прокинувся чи то від звуку, чи то від дотику, чи то від кепського сну.
А може, від ледь чутного дзвону натягнутої шовкової нитки.
– Стій! – гаркнув дід. – Сам не ходи… Разом…
Шаленів на ланцюгу Вогник.
Вони вискочили в сад озброєні – Юстин косою, а дід вилами. Просто біля порога щось пирснуло з-під ніг; Юстин відсахнувся і ледь не настромився на вила, тоді дід на півслові обірвав закляття-оберіг, вилаявся і забурмотів знову. Слова його впліталися в шелест вітру, від слів гойдалася трава і стрибало на стовбурах світло ліхтаря. Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що світло відбивається в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вітер стих, мана зникла.
Дід відкинув вила і взяв у Юстина ліхтар. Підняв вище; за декілька кроків валявся дохлий щур, сніжно-білий посеред витоптаної трави, із джгутом переплутаних ниток на шиї.
– Сказано – на чиїй землі верхівець коня перемінить, тому щастя сім років не буде, – повідомив дід похмуро. – У нас вони вже на сім семиліть змінювалися, не менш… Щоб їм провалитися, сволоті!
– А може, обійдеться? – запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вістря коси.
– «Обійдеться», – безнадійно буркнув дід. – За верхівцями сарана йде, ось згадаєш моє слово… Лиховісники вони. Ненавиджу.
Дід підійшов до щура. Підняв за шовковий джгут, оглянув діри від шпор на боках, відкинув під кущ смородини:
– Навинувся наш сторожок… Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу. Треба вартувати, нічого не поробиш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома… Посидь до ранку. Я тобі куфайку принесу.
Удосвіта Юстин прокинувся від сирого холоду. Багаття перетворилося на купу попелу; Юстин щільніше загорнувся в дідову куфайку, став спершу рачки, потім, потираючи затерплу спину, підвівся на повний зріст. Навколо стояла тиша, не сміла пискнути жодна пташка, і Юстину пригадалися дідові слова: лиховісники… За верхівцями завжди сарана йде, згадаєш моє слово…
Він згадав, як напередодні кози відмовлялися йти на луг, тулилися одна до одної й нестямно мекали. Не виходили з дому гуляки-кішки, а кури, що спокійно бродили двором, ні з того ні з сього раптом улаштували такий гамір, ніби вони були вже в зубах у тхора. Так, незавидна доля – шпори в боки і біг до смерті…
Юстин ривком оглянувся. Йому здалося – ось-ось на шию звалиться з гілки нещадний любитель швидкої їзди, розірве рот вудилами, що казна-звідки взялися…
Гілки погойдувалися, ніби заспокоюючи. Серед листя виднілися маленькі яблука, що ледь почали визрівати.
Юстин закинув косу на плече – і поволі рушив в обхід величезного саду, їхнього з дідом єдиного надбання, їхньої гордості й годувальника, вічної турботи, їхнього саду, коротше кажучи…
Він ішов і думав про верхівців. Про те, що все їхнє коротке життя – забава. Що вони заради забави ганяють на птахах і щурах, на собаках, вовченятах і кажанах. І скоріше за все у них немає ніякої Королеви. Навіщо їм Королева? Кожен із них сам собі король…
З іншого боку… Не буває диму без вогню, вірно? Нехай усі, хто нібито бачив Королеву, брешуть… Але ж люди, трапляється, пропадають казна-куди, був – і нема… Може, ті, що зникли, і бачили Королеву насправді? Просто нікому не встигли розповісти?
Над його головою захиталася гілка, сіпнулась, обрушуючи на Юстина рідкий дощик роси. Він підвів голову; у кроні старої черешні, як у зеленій кулі, сиділа дівчина.
Обличчя її було біле і кругле, занадто велике для верхівця. Шия, плечі, тонкі руки, поділ світлої сукні; Юстин напружено шукав поглядом перетинчасті крила. Якщо тільки за спиною ховаються складки, то…
Дівчина похитнулася, утрачаючи рівновагу. Вперлася в гілку босими ногами; Юстин розгледів дуже тонкі, ніжні ступні, круглі п’яти, два ряди круглих пальчиків – ніби чотки.
Вона сиділа, насупившись; із кожною секундою небо ставало все світлішим і світлішим, і Юстин уже міг бачити, що незнайомка не така бліда, як здалося спочатку. Що щоки її – рум’яні, кінчик носа – рожевий, а волосся – каштанове. І ще він бачив, що їй ніяково – і тому вона злиться.
– Ти косар? – запитала вона нарешті. – Йшов траву косити? От і йди собі…
Голос у неї був нібито застуджений