Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
нервувати, і начальника посунули, а на його місце висунули Ангеліну Петрівну. І вона тепер вдоволена, не нервує.
Або Вірочка. Галасливі сусіди за стіною не давали їй спати: то караоке влаштують серед ночі, то собака їхня виє. Вона прийняла півпігулки всього – й сусіди виїхали у довге відрядження, а їхня квартира залишилася порожня.
Петров посварився з тещею, ковтнув порошок – і теща сама прийшла миритися. У Юлі алергія на тополиний пух, прийняла антигістамінне – і всі тополі в їхньому районі спиляли.
Хоча іноді бувають і побічні ефекти: Діма Грищенко замордувався вже ремонтувати свою автівку. Прийняв пігулку від нервів – і автівку… викрали.
А мене повсякчас непокоїть світова економічна криза, свинячий грип і екологічна обстановка. Піду до лікаря, нехай призначить мені щось дієве.
Щоб спати спокійніше.
Баскетбол[2]
– Це Сашко, – сказав той, хто стояв у Антона за лівим плечем.
Сашко був двометровим худорлявим хлопцем у жовтій вилинялій майці з цифрою «дев’ять» на животі.
– А це Людовик.
Людовик сидів на камінці у тіні паркану, що похитнувся. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз зсовувались йому на ніс, і він час від часу закидав голову, щоб повернути їх на місце. Антон не міг відвести очей від цих окулярів – його ніби тягли за погляд, немов за ниточку. Людовик посміхнувся та підморгнув крізь каламутне скло, і від цієї посмішки і цього підморгування у Антона дрижаки пішли по шкірі.
– …А це м’яч.
Помаранчевий м’яч дзвінко підстрибнув, і Антон машинально спіймав його. Відчув пухирці на гумовій поверхні – знайомий дотик, що нагадав про щось добре. Щось із давнього славетного часу.
– Сашко у нас грає з Людовиком, а ти будеш грати зі мною. – Той, хто стояв за спиною у Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, мружачись подивився на небо:
– Ну й пекло сьогодні… Ну, пішли.
Він називався Мелом, був невисокий – у всякому разі, порівняно з Антоном і Сашком. Був одягнений у помаранчеву футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш і неприродно синьої сливи. Його джинси були підкочені до щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.
– А ось наше поле. Подобається?
Баскетбольний майданчик був повністю вкритий снігом. Сніг – шар завтовшки в палець – підтанув і застиг, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але від цього не менш зле сонце. А сніг лежав.
– Ну от, хлопці, – Мел посміхнувся, від його посмішки Антон відчув чомусь спокій.
– Розминайтесь, пристрелюйтесь, а ми з Людовиком подивимось… Давай, Антоне, сміливіше.
Немає нічого більш дивного, ніж грати у баскетбол на спеченому снігу. Час від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антону трішки постукати м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафної в кільце – а потім вони стали у центрі, віч-на-віч.
Сашко взявся відбирати у Антона м’яч і майже відразу відібрав. І рвонув до кільця – Антон не встигав за ним; кидок – м’яч забився в сітці. Сашко посміхнувся нервово, потім озирнувся чогось на Людовика і Мела, що сиділи мовчки у тіні:
– Ану, давай ще…
Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами й невидиме сонце над головою. Сашко був, напевне, професіонал; Антон був готовий перервати гру, опустити руки й здатися.
У якийсь момент лице Сашка опинилось дуже близько, Антон почув їдкий запах поту і плутані слова:
– Сачкуєш… Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..
Антон озлився. Розкрив Сашка оманним рухом, нарешті відібрав м’яча, повів по льодовому полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього повертались і навички, і рефлекси, і радість Гри.
Він навіть встиг здивуватися.
Чужий подих за спиною; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце – так яблуко кладуть у кошик. Помаранчевий шар прослизнув у сітку, немов маслом намащений.
З боку глядачів долинули декілька оплесків. Антон озирнувся; Мел аплодував. Людовик посміхався, виблискуючи скельцями окулярів.
– Молодець, – сказав Сашко. Його волосся пасемцями прилипло до скронь. – Давай ще…
І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон три, причому один з них – майже з середини поля. І кожного разу, коли обличчя Сашка з’являлось поруч, Антон чув плутане:
– Грай… Не філонь…
Нарешті м’яч, відскочивши від коліна Сашка, покотився прямо під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд на Антона і Сашка, які зупинилися за п’ять кроків від них.
– Йдіть, хлопці, – сказав Мел. – Антоне, познайомся із командою.
Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обійшли дерев’яний паркан; Антону було важко втриматися, щоб не обернутися до Мела з Людовиком, які так і сиділи у смугастій тіні нещільно пригнаних дошок.
Сашко
© М. та С. Дяченки, 2001