Вовки Кальї: Темна вежа V. Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
name="not_supported_in_fb2_underline">Розділ II
У Нью-Йорку
Джейк вдивлявся в пітьму захмареного нічного неба без зірок та місяця і непомітно заснув. Занурюючись у сон, він відчув, що падає, і злякався: у попередньому житті так званої нормальної дитини йому часто снилося падіння, особливо в час шкільних іспитів, але після примусового народження в Серединному світі ці сни його облишили.
Аж раптом падіння припинилося. Він почув короткий передзвін, що здався занадто прекрасним: лише три ноти – і ти вже мрієш, щоб мелодія змовкла, дванадцять нот – і тобі здається, що вона тебе вб’є. Від кожного подзвону його кістки вібрували. «Звучить по-гавайському, чи не так?» – подумав він, бо хоч дзвіночки й близько не нагадували моторошне скавуління тонкоходу, щось подібне між ними все ж було.
Було.
Коли Джейк уже думав, що більше не витримає ні секунди, жахлива й химерна мелодія стихла. Зненацька пітьма за заплющеними повіками спалахнула сліпучим темно-червоним світлом.
Джейк боязко розплющив повіки, і в очі йому вдарило денне світло.
І щелепа йому відвисла.
Перед ним був Нью-Йорк.
Повз нього пролітали діловиті таксівки, виблискуючи на сонці жовтогарячими бортами. Пройшов юнак із навушниками «Вокмена» у вухах, вистукуючи ритм музики ногами, взутими у сандалії, й мугикаючи собі під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Джейкові барабанні перетинки шарпонув звук молоткового перфоратора. У самоскид полетіли уламки бетону, й тріскотнява відлуння покотилася від споруди до споруди, що стриміли до неба. Світ навколо оглушливо гуркотів. Джейк навіть не усвідомлював, настільки він звик до глибокої тиші Серединного світу. Ні, не просто звик. Полюбив її. Але в цьому гуркоті було щось неймовірно вабливе. Знову в буденному Нью-Йорку. Джейк відчув, як його губи мимохіть розтягуються в усмішці.
– Ейк! Ейк! – загукав тихий переляканий голос. Глянувши вниз, Джейк побачив Юка, що сидів на хіднику, обкрутившись хвостом. На лапах пухнастика-шалапута не було червоних черевичків, та й Джейк був без червоних «оксфордів» (дякувати Богові!), але, поза тим, усе дуже нагадувало їхню мандрівку до Роландового Ґілеаду, яку вони здійснили в чарівній кулі. Кулі, що стала призвідницею такого лиха і страждань.
Цього разу обійшлося без кулі… він просто заснув. Але то був не сон. Його сни ніколи не були такими насиченими й такими опуклими. А ще…
А ще вони з Юком стояли ліворуч від шинку «Канзас-Сіті Блюз», і люди обходили їх. Щойно Джейк це помітив, якась жінка справді переступила через Юка, для цього трохи піднявши чорну спідницю прямого крою над коліном, не змінивши заклопотаного виразу обличчя, що наче промовляло: «Я мешканка Нью-Йорка, поспішаю у справах, тож не пхайся мені під ноги».
Вони не бачать нас, але якимось дивом відчувають. А якщо нас відчувають, отже, ми тут насправді.
Першим на думку спало логічне питання – чому? Трохи поміркувавши, Джейк вирішив, що подумає про це пізніше. Він здогадувався, що відповідь не забариться. А тим часом чом би просто не порадіти, що він знов у Нью-Йорку?
– Ходімо, Юк, – покликав