Криївка. Олександр Вільчинський
Читать онлайн книгу.
у квітні 43-го і спиняли німецьку колону, що просувалася з Кременця. Кажуть, ідея самого Яворенка. А влітку того ж року десь тут же зав’язалася перестрілка з ковпаківцями. Хоч і короткочасна, але одну із наших овець, що разом з іншими паслися під лісом, поранили. А потім наші хлопці виміняли у ковпаківців зброї на продукти й розійшлися…
Тепер Володька отримав від Славка завдання пройтися під вікнами у Вороб’я, може, удасться щось проню-хати. Бодай навіть щось підслухати з вулиці, бо ж Вороб’я зазвичай далеко чути… А Пасха цього року рання, вечори ще довгі.
Відтак вирішено було у церкву протискатися по одному: хлопці окремо, дівчата окремо. А ми з Рудим пішли першими.
– Олюню, а скільки сьогодні градусів? – ще встигає запитати мене Славко.
– Сьогодні ще не дивився, а вчора було плюс шість…
Хлопці знають, що я майже щодня за цим слідкую. Ще з вересня, відколи географічка Марина Михайлівна, або просто Марина, вручила мені грубого зошита й дала завдання щодня фіксувати у ньому температуру, а ще малювати стрілочку із напрямом вітру…
– А може, йому куском цегли у вікно? Тоді точно облави не буде, – каже Володька, коли ми вже відходимо настільки, що нас не можуть чути ні Славко, ні інші.
– Такого наказу не було, – я ловлю себе на тому, що вже начеб відповідаю Славковими словами. – І тоді, по-моєму, буде не тільки облава, тоді буде!.. – додаю вже від себе.
– Не сци, шутка…
– За не сци можна й у нюх!
– Кажу ж – шутка, – дає задній хід Рудий, він завжди спочатку ляпне, а потім виправдовується.
Я оглядаюся й у сутінках бачу, як Славко ще із кимсь, либонь із малим Грициком, непомітно відстають від гурту й зникають у першій боковій вуличці біля Череватого. А вище на безлісому схилі Позіхайла раптом спалахує вогник, так, усього лиш кілька іскорок.
Гасне і знову спалахує – не інакше як у сітках, що густішають, зблиснув вогник від нашого вчорашього одиянія. Бо ж пожежна машина з району, що гасала вчора по довколишніх селах і всіх околицях, до Позіхайла через набряклу від талої води ріллю так і не доїхала.
– А яке було одияніє, скажи! – ловить мій погляд Володька.
– Иги.
Одияніє і справді цього року нам вдалося, як ніколи. Бо торік ми трохи поквапилися й наносили ломак на Попову Гору ще завидна, то Воробей із Лейтьохою розкидали нам їх ще до запалювання, і якби не Зозулина вулиця – Хома, Еней, Супрунюки чи той же Хтокало, хто там з ними ще був, що розклали своє на самому Замку, була б Бортівка без одиянія… А те загадкове для чужих слово, бо навіть не в усіх селах нашої округи є такий звичай – одияніє, – означає вогнище, яке обов’язково має запалати з першими церковними дзвонами – це завжди виходить десь близько опівночі, що віщують Христове Воскресіння й кінець Великого посту.
Проте цього року ми вже були навчені й нікуди не поспішали, вичекали, коли стемніло, й аж тоді почали тягти хто що може: сухостої, старі дошки, штахети, і не на Попову Гору, де, за агентурними відомостями, нас