Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи
Читать онлайн книгу.
різке обличчя. Тонкий ніс мав невеличкий натяк на горбинку. Його батько був польським євреєм, кравцем-поденником. І справа, яка вивела сина надвір цього пізнього вечора, припала б старому до смаку.
Чоловічок вийшов до Сени, перетнув міст і опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталів. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком і піднявся у квартиру на п’ятому поверсі. Заледве постукав у двері, як їх відчинила жінка, яка вочевидь очікувала на його появу. Вона не привіталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кімнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне світло пом’якшувало, але не могло приховати ані товстого шару грубого макіяжу, ані широких монгольських вилиць на її обличчі. Як щодо професії, так і національності Ольги Демірової сумніватися не доводилося.
– Все гаразд, маленька?
– Все гаразд, Борисе Івановичу.
Кивнувши, той пробурмотів:
– Хвоста за мною ніби не було.
Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся.
– На тротуарі навпроти – двоє чоловіків! І здається мені… – Він змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував.
Росіянка похитала головою – неквапливо й заспокійливо.
– Вони стояли там іще до вашого приходу.
– А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком.
– Можливо, – байдуже погодилася та.
– Але ж тоді…
– То й що? Навіть коли вони і знають – на хвіст же упадуть не вам.
На його губах промайнула жорстока посмішка.
– А й правда, – погодився він.
Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив:
– Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших.
– Схоже на те.
Чоловік знову підійшов до вікна.
– Серйозні хлопці, – промимрив він зі смішком. – І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші,[2] вдалого полювання.
Ольга Демірова похитала головою.
– Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись. – Вона помовчала. – Цікаво…
– Що?
– Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловік – чоловік із сивиною.
– То й що?
– А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом.
– Ти хочеш сказати… що той чоловік із сивиною… їх і найняв?
– Щось на кшталт цього.
Візитер розтривожився й занервував.
– А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали… просто страх як багато.
І знову заходився гризти нігті.
– Погляньте самі.
Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові.
– Винахідливо, – сказав той, схвально кивнувши.
– Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли.
– От я й кажу, – промимрив він, – забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою.
А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок.
– А цей американець пунктуальний, – сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник.
І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомця – кремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого.
– Мсьє Краснін? – увічливо поцікавився він.
– Це я, – сказав Борис. – Мушу перепросити за… незвичність обраного місця зустрічі. Але секретність понад усе. Я… мені за жодних обставин не можна виявитися причетним до такої справи.
– Он як? – не менш люб’язно перепитав той.
– Ви ж бо дали слово – чи не так? – що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашої… трансакції.
Американець кивнув.
– Із цього приводу ми вже порозумілися, – байдужим тоном промовив він. – Тож чому б вам тепер не показати товар?
– А гроші – асигнаціями – у вас із собою?
– Так, – відповів той, не роблячи, однак, жодної спроби пред’явити їх.
Якусь мить повагавшись, Краснін жестом вказав на невеличкий сувертень на столі.
Американець узяв його та розгорнув паперову
На початку ХХ ст. паризьких вуличних злочинців почали називати «апачами» (у французькій вимові –