Копита чавкотіли вже понад самим болітцем.

      Сироватка чекав, коли загомонять запорожці. Й вони загомоніли.

      – Погинув Мокій, – мовив один, а хто саме, Сироватка розпізнати не міг. – Мабуть, вхопили, коли тікали назад.

      – Достойний був козак, – обізвався Гришко, осавул Тавинської залоги. – Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душі.

      – Поклав свого живота за товариство. Востаннє прислужився йому, – казав далі перший козак. – Ніби непоказний на взір і вдачі сумирної, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрішну душу в сади свої…

      Ті слова розтікалися Сироватці по душі, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспішав вилазити зі сховку: кортіло послухати ще. От коли б тільки не квапились одсилати на небеса, не прилучали до небіжчиків…

      – І як він їм дався на влови, – прогудів Кайдан, козак велетенської статури, круглолиций, грізний з вигляду. – Пронозливий же та хитрющий. Може, затаївся де? Він такий, зашиється – з собаками не знайдеш.

      «Бий тебе сила Божа, який вреднючий», – вилаявся Сироватка в думці, а що далі лежати не випадало – боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якої бридоти, – відгукнувся:

      – Осьдечки я! – І підвівся, але монявся ще довгенько: розминав затерплий поперек, почував кольки в плечах, у руках і навіть у п’ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спішувалися козаки Тавинської застави. Їх було чоловік тридцять-сорок, серед них Сироватка помітив і кількох незнайомих. Січовики реготалися; ледве Сироватка виліз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали під боки, а Кайдан підняв дозорця й погуцав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горілки підіймав млиновий камінь.

      – Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором їх понесло.

      – Натер перцю, – реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, підкрученими вгору – по-ляськи – вусиками. Він справляв на Січі уряд підписаря, й Сироватці вдивовижу, звідки взявся тут, у степу.

      – Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав.

      Сироватка спочатку кулився, а далі й собі заусміхався, заморгав ріденькими віями. Таку мав звичку – сміючись, приплющувати очі. Він уже забув недавні тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усіма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козаків пролунав владний, хоч і тихий, голос:

      – Ну ж, ну, пропустіть і мене обняти хороброго козака.

      Січовики розступилися, й спантеличений, остовпілий Сироватка опинився віч-на-віч з кошовим Іваном Сірком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Він одразу помітив у притемнених пронизливих очах отамана грізну червонясту іскру. Ох і знав же ті очі козак. Мабуть, ніхто не міг видивитися з них стільки, як він. Сироватка ще більше зігнувся й справді на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий і якийсь ніби злинялий. Ріденькі вуса, така