Quo vadis. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
Станіслав Лем, Чеслав Мілош, Віслава Шимборська), але й таких зарубіжних творців, як Михайло Булгаков, Альбер Камю, Ярослав Гашек, Ернест Гемінґвей, Ґабріель Ґарсія Маркес і Томас Манн[1]. І вже напевно можна твердити, що жоден із польських письменників не мав стількох видань і перевидань своїх творів, перекладів, театральних і фільмових адаптацій, як Сенкевич. Він був також першим серед польських літераторів лауреатом Нобелівської премії (1905) – і одним з перших у світі (конкурс започаткували в 1901 році). І все-таки, незважаючи на те, що Сенкевичем написано вже «тонни» книг, а його ім'я можна знайти в будь-якій енциклопедії, його творчість досі викликає чимало суперечок, читацький світ досі поділяється на фанатичних прихильників і нещадних критиків його творчості, кожна нова епоха вважає своїм обов'язком переосмислити його спадок. Більше того, навіть історія з отриманням Нобелівської премії не виглядає сьогодні аж такою прозорою, як можна було б судити з підручників та довідкових видань.
Майже тотально побутує думка, що Генрік Сенкевич отримав Нобелівську премію за роман «Quo vadis» («Камо грядеши»). Цей стереотип підтверджують останні (тритомна та шеститомна) енциклопедії польського наукового видавництва PWN; і лише в «Лексиконі Нобелівської премії» (2001) внесено відповідні поправки: згідно з обґрунтуванням вердикту Шведської Академії, Сенкевичу присуджено премію «за його видатні заслуги як епічного письменника», тобто за весь творчий доробок. А навколо преміювання польського письменника ходило й ходить іще чимало міфів, які поступово вдається спростовувати (наприклад, загальне переконання, що Сенкевич на врученні нагороди читав свою доповідь латинською мовою).
Причини таких довільних інтерпретацій Нобелівської справи Сенкевича останнім часом намагаються з'ясувати ряд польських дослідників (Тадеуш Буйніцький, Тадеуш Орацький, Анджей Тадус, Анна Сужинська-Блашак, Барбара Соколовська-Гурнович). Польська Академія наук висувала Сенкевича на премію Нобеля ще в 1901 році, зокрема цією справою цілковито займався професор Станіслав Тарновський, головна ідейна фігура тодішніх польських консерваторів і клерикалів, який відразу після виходу в світ «Quo vadis» визнав твір найвидатнішим у доробку Сенкевича. Лист графа Станіслава Тарновського до голови Нобелівського комітету засвідчує, що саме «Quo vadis» висувався на цю престижну нагороду: «Будучи головою Академії наук і водночас професором польської літератури в Ягеллонському університеті, а тим самим уповноважений 1-м параграфом «Спеціального положення» до висловлення своєї думки у цій справі, я дозволяю собі звернути увагу Комітету і Вашу, пане Голово, на твір, який, як мені здається, задовольняє всі умови, що їх вимагає засновник до четвертої частини конкурсу, – літературний твір, найвидатніший за своїм характером, у значенні ідеалізму. Цим твором є «Quo vadis», тим більше що його можна дуже легко видати цілком дослівно для користування молоді, як це вже зроблено польською та італійською мовами, а видання французькою вже готується до друку» (від 25 січня 1901 року).[2]
Виглядає на те, що надзвичайна популярність роману «Quo vadis» могла завадити в оцінці твору Нобелівським комітетом. Вже до 1901 року роман було перекладено більш як на 30 мов світу, а продаж лише у Великій Британії та Сполучених Штатах сягнув на той час 2 мільйонів примірників. «Однак не треба переоцінювати роль такого успіху, – зазначав секретар Шведської Академії наук, – погані книжки також легко розходяться, тим самим доводячи, що є привабливими». Комітет опинився у досить двозначній ситуації: він мав оцінювати твір, який не вписувався в рамки стандартної оцінки – чи цей роман настільки добрий, що популярність його перейшла будь-які межі, чи він просто задовольняє невибагливі смаки пересічного читача? Як би там не було, рішенням Комітету від 9 листопада 1905 року стало присудження премії Сенкевичу «за видатні заслуги як епічного автора», а в промові на честь лауреата найбільше уваги було приділено не романові «Quo vadis», а «Трилогії» та «Хрестоносцям».
Крім безперечних художніх заслуг цих творів, немалу роль у рішенні Комітету відіграли й політичні чинники, що підтвердив і сам перебіг церемонії вручення премії. Варто лише згадати, що конкурентами Сенкевича на отримання нагороди була не тільки польська письменниця Еліза Ожешко, а й такі видатні майстри пера, як Лев Толстой, Редьярд Кіплінг, Джозуе Кардуччі, Сельма Лаґерльоф та ін. В особі Сенкевича отримав визнання польський народ, який уже понад століття не мав своєї держави (Польща була поділена між Австро-Угорщиною, Німеччиною та Росією). Розповідаючи в листах до дружини про атмосферу, яка панувала на врученні премії, Сенкевич зокрема написав: «Наприкінці говорить Вірсен, довго говорить по-шведському – після чого завершує французькою просто-таки нечуваними похвалами «Трилогії», «Без догмату», «Родини Поланецьких», «Quo vadis» і «Хрестоносців». Я скоса дивлюся, як це ковтне прусський посол, який сидить біля мене, – й мене опановує добрий гумор при описі Ґрюнвальду. Зрештою, пруссак навіть не здригнувся».[3]
І сам виступ Генріка Сенкевича на урочистості нагородження (французькою, а не латинською мовою) свідчить, що у сприйнятті автора «Трилогії» премія мала більше національний, ніж індивідуальний характер: «Однак ця честь,
Ankieta «Polityki». Sienkiewicz göra7/ Gazeta Wyborcza. – 17.11.1999.
Цитата за публікацією документів у книзі: 100-lecie przyznania Henrykowi Sienkiewiczowi literackiej Nagrody Nobla. – Poznan, 2005.
Цитата за: Szczublewski J. Zywot Sienkiewicza. – Warszawa, 1989. – S. 350—351.